На Прикарпатті Володимира Грабовецького здебільшого знають як співголову Всеукраїнського благодійного фонду Юрія Дерев’янка.

Успішний юрист, відомий меценат, Володимир Грабовецький вирішив спробувати сили і у великій політиці.

– Пане Володимире, для початку розкажіть про себе. Про вас небагато відомо, окрім того, що займаєтеся благодійницькою діяльністю.

Я народився в Надвірній. Батьки – звичайні прості люди. Батько працював теслярем, мати – поштарем, пізніше в жеку. Я був пізньою дитиною: старші брат і сестра, коли я народився, вже жили самостійним дорослим життям. Сестра працювала тренером з плавання на Закарпатті, брат був військовослужбовцем.

Якось так склалося, що в шкільні роки спілкувався і з дворовою шпаною, і з відмінниками-«ботанами», був таким собі посередником. То був такий перший досвід переговорної практики (сміється). Аби якось дати раду зі мною, батьки відправили мене до Києва, де тоді служив брат. Тому останні шкільні класи я закінчував у столиці, а опіка брата, життя у військовому містечку дали мені таку дисципліну і, головне, самодисципліну, яка стала основою для мене на все подальше життя. Що б хто не казав, а армія для чоловіка – це досвід, на який можна опиратися. І хоч мені самому служити не довелося, але три роки життя у військовому містечку дали добре уявлення про армію. Зранку підйом, зарядка, гігієнічні процедури, уроки, спорт, прибирання в квартирі (до глянцу!)… Обов’язковим також був спорт: брат у мене майстер спорту з офіцерського багатоборства, а я ще в Надвірній з першого класу займався плаванням… Стимул до дисципліни для мене був серозний: у разі непослуху обіцяли відправити назад до Надвірної. А Київ мені подобався, я відчував, що масштаб цього міста відповідає моїм прагненням.

Після школи вирішив поступати на юридичний факультет. Порадився з братом і подав документи до Київського національного університету імені Шевченка. Це найвищий і найважчий рівень, але вирішили ризикнути. На іспити йшов зі сподіванням на чудо і на Бога. І хоча обидва іспити склав на відмінно, в проходження якось не вірилося. Я ж розумів ситуацію з вищою освітою в країні… Після екзаменів поїхав до Надвірної, і от одного дня отримую запрошення: 1 вересня маю бути у Києві. Мене зараховано! Відчуття було, ніби зорі склалися, ангел за спиною підштовхнув…

На той час брат з родиною емігрував до Канади. Я в столиці опинився сам. Хлопець із Західної України, причому з периферії. А в університеті на юрфаці все-таки мажори, київська еліта. Хоча це був 1994 рік і такого, як сьогодні наглого мажорства ще не було. Ніхто не їздив на Бентлі, користувалися метро і маршрутками. А оскільки я зі школи звик бути своїм і серед простих, і серед «непростих», мені вчитися було легко.

До третього курсу жив на стипендії. Батьки помагати не могли, самі ледве зводили кінці з кінцями. Тому з третього курсу пішов на роботу – помічником юриста в адвокатську контору. Керуючими партнерами були там досить потужні на той час юристи, і мене чудом якимсь туди беруть! Мені сказали одразу: грошей за навчання твоє брати не будемо. Про зарплату мова і не йшла. Виплатили мені перші гроші лише на третій місяць роботи. Як досі пам’ятаю, це були 140 доларів! У 1996 році це були великі кошти. І я купив собі сам черевики! То було відчуття майже ейфорії…

У цій фірмі я пропрацював до отримання диплома, здобувши безцінний досвід юридичної практики. Тим більше, то був час, коли українське законодавство лише народжувалося, радянське ще частково діяло, куди повертати, ніхто точно не розуміє… Ми займалися господарським, корпоративним і цивільним правом. У мене і в університеті спеціалізація така була.

Але через конфлікт між керуючими партнерами я з фірми пішов, щоб не ставати на бік одного чи другого. Тоді десь зустрівся у Києві з Юрієм Дерев’янком. Він на той час вже займався бізнесом. Ми переговорили, згадали часи в Надвірній. І він запропонував мені зайнятися юридичною підтримкою його бізнесу. Це був рік 1999-2000-ий. Так ми співпрацювали 5 років. За цей час з Юриною наполегливістю і моєю вдачею (я більше покладаюся на інтуїцію) ми багато зробили.

У нас вийшов гарний симбіоз, я вважаю. Я мав частки в підприємствах, які ми створювали. Їх було багато. Але коли бізнес набирає обертів, досягає високого рівня, він так чи інакше починає перетинатися з політикою. Такі реалії в Україні. Починається вплив з боку чиновників… І Юрій вирішив себе захистити з цього боку: вступив до Партії промисловців і підприємців і спробував себе на виборах до Верховної Ради в 2006 році. До проходження не вистачило зовсім трошки: прохідна частину списку Нашої України обірвалася просто перед ним.

Потім життя довело, що однією дупою сидіти на двох стільцях неможливо: або політика, або бізнес. Інакше тебе завжди спробують нагнути, пресонути.

– Але стільки он у Верховній Раді так і досі сидять.

Не буду говорити за всіх, але скажу так: рано чи пізно тобі ту частину тіла розірвуть, тому – або бізнес, або політика. Юрій вирішив займатися політикою, а наші активи продати. У 2005 році він виходить з бізнесу, щоб не залежати від політичних перипетій.

– Ви також продали свої частки?

Я за домовленістю з покупцями ще роки зо два залишався партнером людей, які придбали наш бізнес, а потім, у 2007 році, також продав свою частку. Вирішив відпочити від бурхливих бізнесових років і присвятити себе родині. І рівно через рік у мене народився син! У мене чудова дружина, син, яким я не натішуся, тепер ми чекаємо донечку.

Грошей ми заробили достатньо, з цим проблем не було. Юридичною практикою відтоді майже не займався. Брав участь у створенні Благодійного фонду, а коли Юрій вирішив іти на місцеві вибори, допомагав йому як консультант.

– Юрій Дерев’янко зайнявся собі меценатською роботою ще до виборів, продовжив після перемоги, а ви стали співголовою Фонду в 2011 році. Для чого? До того вам якось не кортіло…

Не кортіло і мало вірилось. Але Юрій запропонував мені просто спробувати. Сподобається – добре, не сподобається – ніхто не зобов’язує.

Розумієте, коли повертаєшся з Києва додому, одразу бачиш контраст: як живуть люди тут і в столиці. Несправедливості надто багато. Але ну як прийти до людини і розпитувати її: як ви живете, що ви робите, які в вас проблеми? Таких ходаків перед виборами сотні!

Дуже важко досягти відвертості, люди не довіряють одразу. Тому важливою є не стільки перша розмова, скільки наступна, коли ти вже приїжджаєш з варіантом вирішення проблеми. Нехай маленької. Тоді зовсім інша розмова починається. Люди тоді відкриваються, розповідають тобі про свої біди і надії по-справжньому щиро.

Я знаю, про нас пишуть, що ми роздаємо подачки, що це не вирішує проблеми. Може, і не вирішує глобальної проблеми. Але коли ти це робиш 10, 20 чи 50 разів, то ти бачиш, в чому насправді проблема сільської медицини, освіти, культури… Це спонукає і надихає займатися політикою. Справжньою політикою, а не політиканством.

– А як реагують громади на ваші проекти? Просто пасивно приймають допомогу чи намагаються долучатися до ініціатив?

Щодо участі людей, це здебільшого стосується шкіл. У школах є батьківські комітети. І батьки розуміють: щоб їхня дитина здобула гідну освіту, їй потрібні певні умови. Якщо держава не може ці умови сьогодні забезпечити, але все ж є люди, які можуть якось посприяти, то батьки готові взяти в цьому участь. Фактично – участь у майбутньому своїх дітей. Сьогодні бракує бюджету, аби навіть замінити класні дошки, парти, наочність, обладнання, спортінвентар – та просто пальців на руках не стане, щоб полічити, – але ж батьки усвідомлюють, що для дітей це важливі речі. Тому класний керівник пропонує батькам – збираємо 20% від необхідної суми, а решту дає Благодійний фонд. І головне, що ми не просто даємо 80% грошима, ми привозимо це обладнання. Словом, я вважаю, що така співпраця – нормальна. В умовах, коли держава не здатна забезпечити це, іншого виходу немає.

– Ви берете участь у фінансуванні Фонду власними коштами?

Безперечно. Розумієте, знайти людей, які б дали гроші на те, аби якісь діти у Перегінську, в Розсільній чи Хмелівці отримали нову класну дошку, досить важко. Не кажу, що таких людей немає, але їх таки мало. Більшість цього не розуміє.

– Фонд також надає безкоштовні юридичні консультації. Хто і з яких питань найчастіше звертається до ваших юристів?

Фонд оплачує роботу юристів, які надають консультації, тому для громадян вони безкоштовні.

Звісно, ми не можемо охопити увесь спектр юрпослуг. Здебільшого за консультаціями звертаються люди малозабезпечені, ветерани, діти війни. Як правило, ми допомагаємо в конфліктах особи і держави.

– Не всі в захваті від активності Фонду. Критики вважають це своєрідною «білою» схемою підкупу виборців. Що б ви відповіли на такі закиди?

У нашій країні така кількість виборів, що будь-який проект можна з якимись виборами пов’язати. Але насправді Фонд працює вже три роки і не припиняє діяльності після жодних виборів. Так, Фонд працював вже за два роки до місцевих виборів. Юрій Дерев’янко не був ні депутатом тоді, ні кандидатом, а просто людиною, яка намагається допомогти землякам. І дехто казав: ага, це робота під вибори. Ну добре, вибори минули. Юрій Богданович переміг, і що? Фонд як працював, так і продовжує. Тепер кажуть, ми готуємося до виборів до Верховної Ради… Потім будуть казати – до виборів президента (сміється). Україна – дивна країна. От подивіться: Фонд працює на Верховинщині, в Надвірнянському, Косівському, Богородчанському, Калуському, Тисменицькому, Долинському та інших районах. Лише 28 травня з’явилася карта округів. Але ж Фонд не згорнув свою роботу в жодному з районів: ми виконуємо усі зобов’язання, які задекларували. Так це було три роки тому, так є сьогодні, і так буде в майбутньому.

– Підстави пов’язувати діяльність Фонду з виборами дає потужна промокампанія в медіа. Акції Фонду широко висвітлюються на телебаченні. Навіщо така самореклама людям, які займаються благодійністю? Якщо це не підготовка до виборів, то що?

Насправді, якщо брати у відсотковому відношенні, то лише 10% від усіх акцій Фонду потрапляють у мас-медіа.

З іншого боку, а чому люди не мають знати про нашу роботу? Про те, що є хтось, кому не байдуже життя краян, звичайних людей, які працюють у школах, ФАПах чи в клубах? Чому про це не говорити? Не бачу нічого поганого, якщо на нинішньому телебаченні замість дурних серіалів і негативу в новинах з’явиться якийсь позитивний сюжет.

І ще момент: коли приїздиш до звичайних людей з камерою – це для них свято. Кожен хоче побачити себе в телевізорі. От була проблема, а тепер стало краще – і ці люди беруть в цьому участь. Чому б їх не показати? Чи часто до завуча школи чи завідувача ФАПу приїздили з камерою, цікавилися його життям і думками, робили про це сюжети чи репортажі? А це ж частина життя. Чому не зробити цим людям маленьке свято? Їм це подобається, вони отримують від цього задоволення. Нам після таких сюжетів телефонують і розповідають: знаєте, мій онук побачив мене по телевізору і подзвонив мені, сказав: діду, це круто!

– Схоже, ви вже визначилися, чи йти на вибори, чи ні. Якщо підете, то по якому округу?

Я однозначно йду на вибори і однозначно збираюся перемогти. Округ – з центром у Долині, це Долинський і Рожнятівський райони, частина Богородчанського. Висуватимуся від об’єднаної опозиції. Я є членом партії “Фронт Змін”, яка уклала угоду про об’єднання з партією «Батьківщина».

На вибори я йду, тому що маю досвід і знаю проблеми людей. Я півтора року пропрацював безпосередньо в контакті з людьми, вивчаючи їхні проблеми, допомагаючи їх вирішити, я йду в парламент, щоб уже на державному рівні вирішувати ці проблеми більш ефективно.

– Тобто ви позиціонуєте себе як лобіста регіону?

Тільки так.

– А яку ідеологію, які цінності ви пропонуєте людям, крім лобізму?

Я є прихильником ідеології «Фронту Змін», цінностей, які лягли в основу нашої партійної програми. Але також є власні переконання і мотивація. Все-таки я півтора року пропрацював «у полі», з людьми, які ділилися зі мною своїми бідами, прагненнями, сподіваннями…

– Допомагати людям можна і без депутатського мандата, в межах Фонду, наприклад.

Через законотворчість реалізувати сподівання виборців можна значно ефективніше. Сподіваюся, в парламенті в мене буде багато однодумців, які мене підтримають. А чернетки законопроектів уже готові.

– На Прикарпатті ваша команда стала першою, проти якої вже застосовують чорний піар. Недавно, наприклад, поширювали фальшивий лист Тимошенко. У вас вже є версії, хто це робить?

Ми зверталися до органів прокуратури і внутрішніх справ. Але віз і нині там. Що дає право думати, що це робота провладних сил. Люди, які сьогодні при владі, не поспішають з владою прощатися. Вони усіляко пробують не допустити людей, які можуть принести зміни.

От є нова листівка, яка поширюється на Рожнятівщині, Долинщині і Богородчанщині. У ній говориться, що я звинувачую Юрія Дерев’янка у зраді, що Юлія Володимирівна покладала на нього величезні надії, а він їх не виправдав. Ми на ці речі реагуємо юридично, але я вважаю, що перейматися цим брудом і нісенітницями – це просто марно втрачати час. Люди знають нас, вони здатні зіставити і порівняти якісь слова і наші вчинки, зробити висновки. Тому я більш ніж впевнений, що в нас є достатній запас міцності, щоб не надто через це хвилюватися.

– Як ви оцінюєте нинішній виборчий закон загалом? У ньому достатньо запобіжників від тиску на кандидатів, від нечесної гри?

Скажу так: загалом добре, що такий закон є. Люди отримали право обирати принаймні половину депутатів, дивлячись кандидатам в очі. Я за повернення мажоритарки. Бо у список можна записати кого завгодно.

– З іншого боку, експерти вважають, що саме з мажоритарників владі легше буде вербувати перебіжчиків – «тушок». От звідки, скажімо, у ваших виборців гарантія, що ви не станете «тушкою»?

А якраз у цьому і полягає принцип демократії: виборець має добре придивитися до свого кандидата, не голосувати насліпо, розібратися, хто більш достойний, поспілкуватися з сусідом, братом, сватом, директором школи – словом, трохи попрацювати головою і зробити зважений вибір.

А ставати чи не ставати «тушкою»… Єдиний запобіжник від «тушкування» – совість. Якщо людина сама з собою у згоді, не залежна від впливів, обрала для себе певний шлях – все буде гаразд.

Які б не були результати виборів, від того шляху, який я намітив, уже не відступлюсь. Я як допомагав своїм землякам, громадам Долинського, Рожнятівського районів, так і буду. Перед людьми, з якими я вже поспілкувався, з якими здружився, які покладають на мене певні надії, я відчуваю відповідальність. Бо коли ти робиш якийсь маленький крочок, щоб зробити життя людей трішки кращим, у них виникає надія, що не все так погано, що про них хтось думає.

Для опозиції перемогти – це завдання максимум. Але що б не сталося, я особисто завжди залишуся відповідальним перед людьми, перед якими взяв зобов’язання і яким дав надію. І навіть якщо політичні можливості будуть обмежені, я однозначно буду працювати і благодійну діяльність не покину.