Виходець з Івано-Франківська Олексій Степура сьогодні працює продюсером німецької телекомпанії “ARD”. Нещодавно Олексій знімав для “ARD” фільм про життя українських гуцулів у румунських Карпатах.

А починав він свою кар’єру телеоператором найбільшої і найавторитетнішої новинної телекомпанії в світі – “CNN”. Олексій працював журналістом у багатьох гарячих точках світу – Південній Осетії, Нагірному Карабаху, Чечні, Іраку, Придністров’ї та інших.

Про екстремальну журналістику, мандри і незнайому Гуцульщину – в інтерв’ю Олексія для «Галицького кореспондента».

– Наша перша зустріч, якщо не помиляюсь, сталася наприкінці 80-их. Ти тоді привозив нелегальний самвидав з Москви. Схоже, тебе завжди збуджував ризик.

Так. Перші мітинги в Москві на Пушкінській площі, звичайно, розганяли. Це був драйв – бігати від ОМОНу.

– А як ти взагалі потрапив до Москви?

Я в школі захоплювався фізикою і вступив на навчання в Московський фізико-технічний інститут. Це дуже крутий вуз, базовий для Академії наук. Там провчився два курси, а коли почався третій, то виявилось, що мене відрахували заднім числом. З навчанням це не було пов’язано, це стало наслідком моєї участі в громадському житті інституту. Ну, ми розвішували самвидавні газети в навчальних корпусах, протестували проти обов’язкового виїзду студентів на збір картоплі і моркви. Якось в актовому залі нашого інституту пройшла конференція московського осередку Руху, я трохи допомагав в організації, і це теж не сподобалось начальству… Словом, я опинився у певному сенсі на вулиці. Це був жовтень 1989 року.

– Що привело тебе в журналістику?

Під час несанкціонованих мітингів я познайомився з багатьма московськими “неформалами”, які займалися антикомуністичною діяльністю. Важливою формою цієї боротьби був самвидав. У Москві його було багато, здебільшого друкували газети в Прибалтиці. Фактично всі опозиціонери тоді були напівжурналістами, бо кожна партія чи організація прагнула видавати власний часопис. Я тоді познайомився з відомим згодом політиком В’ячеславом Ігруновим (він також займався тоді самвидавом), видавцем часопису новин “Експрес-Хроніка” Олександром Подрабінеком, кореспондентом української “Свободи” Анатолієм Доценком (на жаль, він помер у 2007 році) та іншими опозиційними журналістами. Час від часу щось писав для різних видань, в основному про події в Україні. Це приносило мені якийсь невеликий заробіток. А потім відбулося знайомство із Юрієм Андруховичем, який тоді був на курсах у Москві. І завдяки йому я перейшов на телебачення. Він жив в гуртожитку із сусідом узбеком. А тоді якраз в Фергані почалася «заворуха» між узбеками і турками-месхетинцями, були потерпілі, спалені хати і т. ін. Узбек привіз у Москву відеокасету із записами цих подій і хотів якось її поширити на телебаченні. Через Андруховича ця касета потрапила до мене. Я почав консультуватись із знайомими і довідався, що представництва західних телекомпаній у Москві були готові купувати цікаві відеозаписи, які стосувались подій в тодішньому СРСР. Цікавились і українськими подіями – мітингами у Києві та Львові, поваленням пам’ятників Леніну і таким іншим. Я з моїм колегою Сергієм Каразієм зі Львова (він зараз працює в “Рейтерс”) почали їздити колишнім СРСР і знімати потрібне відео. Південна Осетія, Карабах, Прибалтика – було все…

– Потяг до роботи в гарячих точках – це тільки гроші чи ще щось? Залежність від адреналіну?

Це був кайф. Уяви собі, коли в двадцять років молодому хлопцеві видають у користування справжній американський бронежилет, яким можна хвалитись перед дівчатами (сміється). Ну, й гроші теж були важливі.

– Подих смерті відчував?

Та де. Ні фіга. Справжні війни почались пізніше, після розвалу СРСР. Апофеозом була Чечня. А вперше хороший шанс отримати кулю в дупу я відчув лише в червні 92-го, на війні в Придністров’ї.

– Давай повернемось з війни. Для німецького каналу “ARD” ти знімав фільм про румунських гуцулів. Чому це так зацікавило німців?

Власне, це фільм про Гуцульщину для щотижневої програми “Weltreisen” каналу “ARD”. Півгодинна програма присвячується якомусь цікавому регіону світу. Це може бути Китай чи Антарктида, але в цьому випадку ідея була показати Українські Карпати як маловідому на Заході “білу пляму” в географічному центрі Європи.

Німці мають дуже слабке уявлення про цей регіон. Скажімо, про Байкал чи Чукотку вони краще поінформовані. Я запропонував кілька ідей: гуцульське весілля; кінець Європи – Перкалаба, де є залишки радянської радіолокаційної станції, відомі в народі як “купола”; нащадки австрійських колоністів, які живуть в закарпатському селі Усть-Чорна (Кьонігсфельд). Також запропонував тему гуцулів у Румунії, щоб не обмежуватись лише Україною. Взагалі, в Румунії живе майже третина гуцулів, але про це в нас рідко згадують. Це була проста і приємна робота.

– Що відрізняє румунських гуцулів від наших?

Румунські гуцули – це приблизно 25 тисяч населення трьох сіл у повіті Марамуреш (Русь-Поляни, Кривий та Рускова). Вони мають багато спільного із гуцулами Рахівського району Закарпаття. Історично доведено, що всі закарпатські та румунські гуцули колись давно перейшли через гори з території сучасної галицької частини Гуцульщини (Верховини, Косова). Гуцули в Румунії про це добре пам’ятають, кажуть, що там, за перевалом, в Україні – їхня батьківщина. Що відрізняє? Звичайно, дуже важка говірка, на відміну від мешканців Верховинського району. Хоча порозумітися там українською реально. Чисто візуально, так само, як в Закарпатті, відсутня ідіотська традиція прикрашання будинків та церков “бляхою” (ця мода, здається, прийшла з Буковини-Молдавії). Натомість дуже багато старих гуцульських будинків покритих гонтою. Велика частина населення – на заробітках в Італіях-Іспаніях, про що свідчать авто з відповідними номерами. Але чим далі в гори, тим більше натурального господарства: люди фактично живуть так само, як і п’ятдесят-сто-двісті років тому. Все те саме, що в нас: полонини, вівці, корови, кулешка, будз, вурда. На щастя, відсутня дурна звичка надмірного споживання алкоголю, яка дуже відчувається в усій українській частині Гуцульщини.

– А старі молодим нагадують про Велику Гуцулію, є певна ностальгія? Взагалі, порівняно з нашою Гуцульщиною, вони виглядають багатшими, щасливішими?

Там велике розшарування між бідними та багатими. Дорогі машини і нові хати в центрі села і майже зовсім середньовічне життя у віддалених хатах. Скажімо, адміністратор полонин масиву Ругаш-Михайлек-Феркеу на ім’я Михайло казав, що за сезон заробляє 100 євро на родину. Він живе у стаї з жінкою та двома синами. Машини до них не їздять, електрики немає, лише керосинова лампа. Відомо, що на початку 90-х румунських гуцулів наймали робити на наші, прикарпатські полонини. Тому що навіть попри наші злидні в них тоді було ще важче з роботою. До речі, транскордонні зв’язки між гуцулами значно зміцніли в останній час і всупереч зусиллям прикордонників України та Румунії. Молодь жартує, що ходить до нас в Україну через гори за цигарками. Ще згадав: цікаво було сидіти на полонині в Румунії з видом на Піп-Іван і слухати розповідь Михайла, що там на горі збудований палац імператриці Марії-Терези. В те, що там польська обсерваторія, його переконати було неможливо. Самому Михайлу десь 55 років і він клянеться, що за все життя лише раз пробував на смак алкоголь. Для України ситуація неймовірна.

– З титульною нацією тамтешні гуцули як живуть?

З румунами проблем жодних, власне в тривалій історичній ретроспективі гуцули ніколи з румунами не конфліктували. Хоча румунізація, безумовно, відбувається. В умовах, коли Україна абсолютно байдужа до них, це неминуче.

Тут ще про дорогу треба розказати. Відомо, що з Шибен до Румунії існує проїзна дорога – через хребет Руський Діл та перевал біля гори Копилаш. Ця дорога існувала віками, власне, це й був той шлях, яким гуцули прийшли в 15-16 сторіччях у Румунію. Під час Першої світової війни її “покращили” австрійські інженери і виклали бруківкою румунські гуцули. В нас цю дорогу помилково називають “брусилівською”, на честь генерала російської армії. Справжня її назва – дорога Маккензена, на честь австрійського генерала. Румунські гуцули називають її дорогою в Україну. Той гуцул Михайло з полонини розповідав, що його дід клав там бруківку… Давно йдуть розмови про те, щоб реставрувати цю дорогу і створити новий пункт перетину кордону між Україною та Румунією. На свою частку дороги румуни навіть віднайшли якесь фінансування з Євросоюзу, є докладний план необхідних робіт і документація. Але ентузіазму в Бухаресті і Києві цей проект не викликає. З нашої сторони є велика проблема із дорогою вздовж Чорного Черемоша, тому розмови досі лишаються лише розмовами. Хоча шкода, бо румунські гуцули розповідали мені якісь легенди про Чорний і Білий Черемош, вони вважають їх головними ріками свого краю… Тобто очевидно, що раніше, до закритого кордону між СРСР та соціалістичною Румунією, населення Верховинського району та румуни з іншого боку гір дуже тісно контактували між собою.

– І насамкінець: у тебе таке насичене, цікаве життя і професія – а за яким вчинком у професії ти шкодуєш і що для тебе є професійним табу?

Ну, в принципі, професійним табу під час роботи на війні завжди було брати зброю в руки. Хоча нагод постріляти було дуже багато, я завжди дотримувався цього принципу. Стосовно того, за чим шкодую… Не встиг залізти на дах, коли в серпні 91-го скидали червоний прапор з будівлі ЦК КПУ в Києві, тепер – це Адміністрація Президента… Дуже шкода, це було б історичне відео.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ