Кілька років після війни, коли Західна Україна вже остаточно і безсумнівно була включена до радянського простору, моя тітка Ірина Вільде написала особистого листа до Сталіна. У листі вона радила геніальному вождеві трохи стримувати навальну русифікацію. Пояснювала це вигодою для самої радянської влади – мовляв, західні українці, для яких питання мови після досвіду життя у польській державі є дуже важливим, стикнулися з ще гіршими проблемами і це викликає незадоволення та розчарування у новій радянській батьківщині. Але якби русифікацію зменшити, то симпатії громадян до соціалізму було би більше, українці не почували би такої нелюбові до країни, відповідно, краще, простіше і спокійніше  було би й самій країні, радянській владі і Сталіну.      

Різними людьми цей вчинок письменниці оцінювався по-різному. Одні вважали його угодництвом і фактичним визнанням радянської влади, інші – виявом відваги і принциповості, ще хтось захоплювався мудрістю і оригінальністю авторки, яка так дипломатично відстоювала інтереси нації хоча би через користь для держави.

Мені ж у цій історії найдраматичнішою видається свята наївність звичайної людини, вихованої у традиціях європейського позитивізму. Власне такими були цінності галичан, котрі могли сприйняти навіть жорстокість і несправедливість, але потребували, щоби всілякі страшні речі принаймні мали розумне пояснення, щоби вони були зрозумілими у вимірах і орієнтирах якоїсь доцільності.

Трагічна наївність такого світогляду полягала у тому, що радянська система керувалася зовсім іншою мотивацією, а відповідно, і логікою. Щоби зрозуміти, що система зовсім не зацікавлена в тому, що здається корисним, що система не потребує викликати любов якихось західних українців, що системі не надто потрібні спокій і задоволення власного населення, потрібно було прожити у цьому безглузді кілька років. Відкинути звичні уявлення про мораль і раціоналізм, про такі поняття, як інтереси нації, потреби ринку, громадянське суспільство, розвиток освіти і культури, основний закон, про логічність еволюції, про апріорну цінність життя і навіть про авторитет у світі.

Дрібний, але показовий епізод з цим листом здається сьогодні дуже актуальним. Зрозуміло, що мотивації сучасної Української держави і влади цілком інші, ніж у сталінські часи, однак вони так само не укладаються у систему позитивізму і раціональності. Звичну логіку знову потрібно відкинути, намагаючись зрозуміти, що для цієї держави є корисним і потрібним. В кожному разі це щось зовсім не те, чого прийнято сподіватися від будь-якої більш-менш нормальної держави. Тому знову такими наївними виглядають спроби здорового діалогу з владою, намагання щось прояснити, пояснити і запропонувати.

Тільки, на відміну від радянської системи (до речі, варто зафіксувати собі такий історичний момент – українці нарешті вийшли на той етап, коли людей, які вчилися не у радянській школі, залишилося одиниці), українське суспільство перебуває у ще травматичнішій ситуації.

Виховане у Радянському Союзі, воно стикається з абсурдом і зашифрованою логікою Української держави і при цьому офіційно знову орієнтується на позитивістські вартості.

І одночасно вірить у старі та перевірені патріархальні цінності. І підозрює, що насправді діють тільки понятія, хоч навіть за понятіями жити Українській державі виявилося заскладно.           

Я не знаю, яким уроком може бути для мене той колишній лист. Не знаю, яку користь можна видобути з того уроку.  Але добре пам’ятаю простий закон із науки про поведінку: у діях кожної людини існує кілька мотивацій, але навіть тоді, коли кожна з них є щирою, та, яка називається першою, ніколи не є найголовнішою. А про найголовнішу тобі ніхто ніколи не скаже.

 

Тарас ПРОХАСЬКО