Хоч я страшенно люблю червневі дощі, але то був на диво сумний день. Я кажу про вівторок 5 червня.

Вкотре мені стало болюче шкода російськомовне населення України. Тепер вже невідомо, чи вони ще можуть на щось сподіватися. Зрозуміло, що віра помирає останньою, але їм доведеться неймовірно напружитися, щоби витримати аж такий удар.

Цього вівторка одна піхотна рота їхніх бездарних солдатів-депутатів знову програла війну, яка – як люблять в таких випадках говорити росіяни – мала доленосне значення.

Мені шкода цих кілька мільйонів нещасних українських громадян, яких ще раз, потужним ударом в голову, заганяють у гетто, брама якого якийсь час була настільки привідкритою,  що звідти могли висуватися усі охочі, всі, хто перестав боятися вийти з гетто, яке відтепер буде все більше уподібнюватися на концтабір.

А ще недавно історія давала їм такий чудесний шанс. Впродовж останніх двадцяти років російськомовні громадяни України мали можливість зробити правильний вибір і визволити себе і своїх дітей із рабства проклятих російських питань.

Це було так просто – докласти мінімуму зусиль, прийняти (звучить так, як у середньовіччі – прийняти християнство, але у цьому випадку “прийняти” означає щось інакше, прийняти як визнати реальність) існування української мови в Українській державі, і все. Прийняти – це означало позбутися ненависті, страху, комплексу меншовартості. Це означало також і те, що нещасні безпритульні російськомовні могли би відразу набути якоїсь тверді під ногами. Отримати чудесну батьківщину, в якій так легко було би повноцінно виразити себе, поважати своїх співвітчизників, здобути почуття спільноти і патріотизму, без якого неможливо вилізти із пострадянського маразму. Могли розжитися на пристойну історію, чистішу церкву і повноцінні контакти з усім світом.

І не потрібно було ніякої войовничої українізації. Просто не заперечувати того, що є, і не відмовлятися від шансу.

Тепер – знову гетто, яке нагадуватиме концтабір. Якась фашистська практика. Самі себе позбавляють перспективи. І самі на себе пришпилюють відзнаку людей гіршої категорії.

І все заради прив’язаності до своїх тисячолітніх стереотипів. 

А через цих бідолашних російськомовних потерпають усі інші мешканці прекрасної української землі. Бо російські стереотипи прирікають на вічну поразку, вічне страждання і невпинну деградацію. Поруч з таким світосприйняттям просто неможливо вибудувати щось радісне і світле.

Замість того, щоби опинитися на швидкісній і елегантній яхті незалежної України, боязливі і ліниві тУмани прив’язують себе до побитої, зношеної, зараженої, дірявої і переобтяженої мотлохом російської баржі, на якій до того ж закінчується паливо і вода. Російська доля завжди була нещасною і калічною. 

Інша справа, що фашистський закон матиме свої позитивні наслідки для україномовних. Такий собі євгенічний ефект – покращення породи шляхом відсікання слабих особин. Але такі плюси видаються сумнівними – адже тих безнадійних все одно доведеться тягнути на власних плечах.

Тарас ПРОХАСЬКО