Сніг

 

То був військовий аеродром. Нерухомі сіро-зелені літаки і вертольоти стояли рядами і, присипані снігом, зовсім не були подібними на машини для літання. Більше нічого, крім аеродрому, тут не було. В усі боки неслися у простір поля – немилосердно білі. Не зоставили жодної зачіпки для блукаючого ока – ні деревця, ні кущика. Чому саме на військових аеродромах займалися снігом? .. Ніби це не можна було робити на звичайних! Наче розкидання снігу має якесь стратегічне значення… Видно, так вже повелося, така в нас традиція. От у Америці, казав хтось – хіба це не дивно ? – мо­розиво продають чомусь в аптеках.

… Якщо вже я тут, то мушу подивитися, як сніг запаковують у літаки.

Мій вуйко був льотчиком, і я його завжди просила розказати, як падає сніг. І він сотні разів повторював історію, як сніг перевіряють у санстанції, зважують, подають у літаки і як потім розпилюють над містами і селами. Кожен льотчик має розсипати сніг лише на певній площі, в певному квадраті, щоби сніговий покрив усюди був рівномірний.

Сотні разів літав вуйко розкидати сніг. Він любив повторювати: “Ну хіба може льотчик, котрий хоч раз розсипав сніг, кинути на людей бомби?” Коли йому наливали чарку, він проголошував тост за те, щоби льотчики завжди розкидали тільки сніг. І пив, закушував – робив це урочисто і поважно. І – очі у вуйка блищали, і він мені тоді шалено подобався: великий, сильний і серйозний. Справжній, одним словом. Я уявляла, що всі льотчики такі самі, бо інакше як би їм довірили розкидати сніг ?

Вуйко був вищим і за маму, і за тата, і за всіх наших знайомих. Завжди дивувалася з велетенських його черевиків – але ж і я була тоді цілком мала. Він брав мене з собою на стадіон і там легко підтягався на турніках чи крутив “колесо”. Але найбільше вуйко викликав у мене авторитет тим, що… ходив у лазню. В моєму дитячому розумінні то було щось особливе, і тих, що самі собі ходили у лазню, я дуже поважала. Видно, для мене тоді це була ознака сильної особистості. А ще – вуйко курив; то я навіть тютюновий дим вдихала з благоговінням. То вже і говорити не доводиться, в якому захваті слухала я історії про розсипання снігу. Аеродром став для мене чимось незбагненно-прекрасним, ледве чи реально існуючим.

Потім, звичайно, я літала літаками. Але на військовому аеродромі так і не була. І от тепер, вже цілком дорослою, побачила цю “землю обітовану”, про яку наслухалася стільки історій у дитинстві.

Видерлася якось на огорожу і вже згори спостерігала льотне поле. Розвертався невеличкий літак; метушилися люди біля причепа з якимись контейнерами. Літак під’їхав до них – і почали його завантажувати. То буди великі білі брикети – бачила, як люди подавали їх по одному. Видно, рахували.

Потім літак взяв розгін по доріжці – і я не встигла завважити моменту, коли відірвався від землі. А за якусь хвилю та чорна комашка вже зникла в низьких насуплених хмарах.

Під’їхав другий літак.

Мені чомусь подобалося спостерігати це. Я забула котра година, забула, де я є – і тому аж стрепенулася, коли мене окликнули. Коло огорожі стояли два в чорному. Питали, чому я тут і за чим спостерігаю. Я щось чвиркнула невпопад. Не буду ж я їм розказувати про вуйка…

Мене хутенько зняли з огорожі, посадили в машину і десь за хвилин сорок я була вже у місті. Все обійшлося – вони зрозуміли, що я забрела туди з дурості, а не із вивідувальною метою. І навіть підвезли мене додому – то я за хвилину вже і не вірила, що була десь у снігах на якомусь аеродромі.

Тієї ночі я довго не спала. Все згадувала, згадувала. Дитинство і давні-давні уявлення мої про світ. І пізніші часи. І якісь давно позабуті дитячі любові. І сніг – у дитинстві (зараз – інакший). Як любила в дитинстві впасти у сніг і дивитись на небо. Я не пам’ятаю, щоби мені тоді стало холодно. Сніг був таким своїм, рідним; його ж розкидав уночі з літака вуйко! І думка все кружляла давно забутими містами; уявленнями, людьми, ніби служниця, що зі свічкою обходить анфілади темних покоїв.

І десь, невидимий, у чорному нічному небі загудів літак. і легенько задеренчали шибки. І так само, як у дитинстві, я чіпко вхопилася за цей звук. Випивши його до кінця, я заспокоїлася і зразу ж заснула.

Літак летів розкидати сніг.