Американський пенсіонер керує селом у Рогатинському районі: відмовився від заробітної плати і фінансує футбольну команду.

Два роки тому 72-річного “американця” Василя Задорецького обрали головою у селі Черче.  Він тільки недавно повернувся до рідного села з багаторічних заробітків за океаном, де встиг одружитися, виховати доньку, доробитися до мінімальної пенсії, побудувати будинок і посадити виноградник. Кілька років тому все своє надбання він залишив у містечку Рочестері на заході штату Нью-Йорк і повернувся додому. Найперше переобладнав і привів до ладу двоповерховий будинок на дідівській землі. А віднедавна – очолив сільраду.

…Село Черче розташоване близько від райцентру – всього 4 кілометри до Рогатина. Воно знамените насамперед завдяки тутешньому грязьовому курорту, де суглоби лікують краще, ніж навіть у Криму, та віллі Богдана Лепкого, збудованій для письменника громадським коштом. Є в селі ще одна будівля, яка служить своєрідним пам’ятником для трьох поколінь заокеанських трудових мігрантів, – Народний дім, збудований коштом перших американських заробітчан на ділянці, придбаній за їхні кошти, на якому недавно перекривали дах за гроші теперішніх “американців”.

“Я так само долучився до фінансування тих робіт, бо то такий будинок, який ще нашими дідами був збудований”, – розказував репортерові “ГК” Василь Задорецький.

У третьому коліні

Дід Василя Задорецького називався так само Василь і належав до галицьких “першовідкривачів” Америки. Черченський селянин Василь Сеньків піддався на вмовляння заїжджого вербувальника, погодився на роботу в шахтах Пенсильванії і в 1908 році з великою групою заробітчан переплив через океан. Дорогою познайомився з дівчиною із сусіднього села, причому пізнав її так близько, що на американському березі довелося терміново шукати українську церкву і священика, щоб взяти шлюб.

“Фундамент моєї тітки Євдокії був заложений на кораблі, а народжена вона в Америці, – сміється “американець” в третьому поколінні. – А от моя мама, 

Катерина, вже народилася тут, в Україні, хоча завагітніла нею бабуся ще в Америці. Коли вагітність виявилася, дідо сильно скандалив, говорив, що хоче стати господарем в Черче, а якщо буде мусити годувати тут двох дітей і дружину, то нічого не заробить. Вирішив відправити дружину з дітьми до своєї мами, а тоді вернутися назад до Америки”.

За океаном дід Василя Задорецького працював до початку тридцятих років, поки там не почалася економічна депресія і шахту, на якій він працював, закрили. Ще якийсь час він перебував у Нью-Йорку, перепробував різні роботи, навіть мив вікна у хмарочосах. Нарешті зняв зароблені гроші із банківських рахунків і подався до рідного Черче. На зароблені гроші купив землю для двох молодших дочок, а старшій сказав, що її придане – це Америка.

“Дідо сказав тітці Євдокії, що вона від народження американка і в цьому – її багатство, а ще пообіцяв, що дасть їй рекомендаційні листи і відправить за океан, – розповідав родинну історію пан Василь. – Тітці того не дуже хотілося, але вона послухалася волі батька. Як виявилося потім, їй судилося здійснити справжню навколосвітню подорож. До речі, саме завдяки їй згодом і я потрапив до Америки”. 

Радянська трагедія

Євдокія, так само, як і її батько, їхала за океан тільки, щоб заробити трохи грошей, і прагнула бути господинею на своїй землі. Одружившись із таким самим емігрантом із Черчого, який вдома навіть жив по сусідству, вона залишила свого чоловіка в Америці, який там заробляв, а сама з малою дитиною та всіма заощадженнями повернулася до рідного села. Йшов 1938 рік…  

“На початку вона була дуже задоволена, бо скупила навіть більше землі, ніж її батько, придбала матеріали на хату, яку вже збиралася ставити на чоловіковій землі, – розповідав пан Василь. – Перед самою війною поляки і євреї все дуже дешево продавали. Але дуже скоро сюди прийшла радянська влада, почалися колгоспи – і все їй пропало”.  

Як громадянка США Євдокія просила у влади дозволу повернутися до Америки. Їй відповіли, що через територію окупованої німцями Польщі проїзд заборонено, і скерували на Владивосток. Довга, справді навколосвітня мандрівка через Сибір із зимівлею у Японії закінчилася у Сан-Франциско. Після війни Євдокія повідомила листом своїх сестер у Черчому, що вона не пропала, і відтоді постійно підтримувала з ними зв’язок.

Про те, що і йому колись доведеться пройти шлях трудового мігранта, Василь Задорецький колись навіть подумати не міг. Тридцять років він відслужив у залізничних військах, закінчивши Ленінградське вище військове училище, дослужився до звання майора.

Коли Василь Задорецький вийшов у відставку саме розвалювався Радянський Союз. У той же час в нього почала важко хворіти дружина. Навколишні обставини підштовхнули його до того, щоб у грудні 1991 року, позичивши 400 доларів (неймовірну на той час суму) на квиток, поїхав у США на запрошення тітки Євдокії.

“Я їхав в Америку вже вдівцем, – розповідав пан Василь. – Але там одружився вдруге. Тітка познайомила мене з однією лемкинею, на 13 років молодшою від мене. Нашій доньці тепер уже двадцять років. Зараз вона з мамою живе у нашому домі у містечку Рочестер, це за 700 кілометрів від Нью-Йорка. А я приїхав сюди, вже і місце біля дідової могили пригледів…”

“Американський” війт

“Фішкою” передвиборної програми Василя Задорецького на виборах сільського голови була відмова від заробітної плати. “Я пообіцяв, що всю зарплату віддаватиму на потреби села, бо не хотів йти на заробітки, а хотів послужити громаді, – пояснив пан Василь. – По-перше, у мене є пенсія як у військового. Крім того, за 10 років легальної праці в США я отримав право на мінімальну американську пенсію – 780 доларів, з яких мені, правда, щомісяця відраховують 130 доларів на медичне страхування. Але мені вистачає, щоб прожити”.  

Вибори на посаду війта “американець” виграв із чималим відривом у 120 голосів. І тепер справді не тільки не отримує платні, але й зі своїх заощаджень дає пожертви на побудову нової церкви в селі і навіть спонсорує місцеву футбольну команду.

“Я пообіцяв футболістам, що за кожен забитий гол у грі буду платити по 50 гривень, – розповідав сільський голова. – І не залежно, чи виграє команда, чи програє – скільки забили голів, стільки п’ятдесяток отримають. Причому платитиму не тому, хто заб’є, а всій команді”.

 

В українському самоврядуванні “американського” війта найбільше непокоїть те, що люди в селі не згуртовані, не діють спільно заради громадського блага. “Біда повинна гуртувати людей, а в нас навпаки – роз’єднала, – дивувався він. – Кожен думає тільки про себе, як би самому вижити. Та якби в Америці хтось один вийшов з плакатом і став на тротуарі, то привернув би цим увагу цілої громади і всі разом би думали, як цю проблему вирішити. У нас такого нема. Навіть ті, хто підтримують, роблять це на словах, а на ділі – нема кому плече підставити”.

Черченський війт каже, що більше за все хотів би, щоб власники паїв об’єднувалися в міні-ферми, міні-кооперативи, брали землю в оренду. Запевняє, що припинив розпродаж сільської землі і відтепер кожен клаптик продаватиметься після рішення загальних зборів села. Селянський схід має вирішувати і те, на які цілі направляти насамперед гроші із сільського бюджету. Наразі, каже, вдалося почистити занедбаний цвинтар, підсипати дорогу до нього, обгородити фронтон школи. Він завзято розповідає про свої плани на посаді сільського голови, щиро запевняє, що можна побороти пияцтво по селах та корупцію серед чиновників. Але з кожною хвилиною ентузіазму та впевненості в його голосі стає менше. Потім Василь Задорецький зізнався, що за останніх два роки стратив стільки здоров’я, як за 10 років в Америці. Та ще й ворогів собі нажив на своїй безоплатній посаді.

Ще минулого року на кожні державні свята та на День незалежності США на стрісі своєї садиби сільський голова Черче виставляв два національних прапори – український та американський. Але прикрі сусіди робили зауваження за такий українсько-американський патріотизм. Тепер на свята пан Василь не вивішує жодного прапора. А жаль…

На фото: американський “першопроходець” із Черче Василь Сеньків з дружиною Параскою

Богдан СКАВРОН