Діти знаменитих івано-франківців зізналися “Галицькому кореспонденту”, яку допомогу від батьків вони отримали для того, щоб стати успішними і реалізувати себе у житті.

 

У суспільстві побутує стереотип про те, що діти відомих батьків мають більше шансів самореалізуватися. Зрештою, навіть термін “мажор”, яким у народі обзивають дітей знаменитостей, містить у собі вказівку на те, що таким людям живеться радісно та бадьоро.

Чи насправді аж таким безтурботним є життя в тіні батьківської слави? Яке значення у поняття “успішності” вкладають самі діти знаменитостей? Яку допомогу від батьків вони отримали для досягнення успіху? Чого навчилися від батьків? Чи не шкодила, бува, причетність до відомої родини?

Відповісти на ці запитання “Галицький кореспондент” попросив дітей відомих івано-франківців. Вони погодилися відповідати максимально щиро.  

 

Петро Шкутяк (син колишнього міського голови Івано-Франківська, теперішнього народного депутата Зіновія Шкутяка), 32 роки. Народився і виріс в Івано-Франківську. Закінчив місцеву  гімназію №1 та національний технічний університет нафти і газу. Починав працювати в НГВУ “Надвірнанафтагаз”, потім працював у комерційних структурах, започаткував власний бізнес. Має досвід державного службовця – займав посади заступника голови та голови Долинської райдержадміністрації. Депутат обласної ради, готується до парламентських виборів.

 

“Власну успішність мені складно оцінювати, а щодо самореалізації, то я перебуваю в процесі. Той, хто вже повністю реалізований, тому більше нічого робити. Я вважаю себе людиною, яка постійно намагається себе реалізовувати, в мене нема з цим проблем. Як шукати для себе нові шляхи для реалізації – це справа кожної людини, кожен може вирішити це для себе самостійно.

Я не думаю, що в дітей відомих людей більше шансів на успіх. Успіх для мене – це бути щасливим, мати задоволення від життя, від друзів. Не заздрити, не мати ні до кого злості – тоді людина щаслива. Потрібно шукати і знаходити собі заняття. Бувають різні ситуації, серед них і несприятливі, але до них не треба мати ніякого страху, їх слід реально оцінювати. Успіх в жодному разі не залежить від кількості грошей, посад чи подібних речей.

Батько в різних моїх життєвих ситуаціях брав участь насамперед як батько. Ми дотепер радимося з багатьох питань. Поки є батьки, вони завжди лишаються батьками, а ми – дітьми, вони завжди поруч. Серед головних правил, яких я від нього навчився, – поважати інших людей, допомагати, підтримувати своїх. Я завжди це бачив у сім’ї, і це передалося, напевно. Ну а також те, що не можна здаватися, не можна зраджувати. Уміння робити вибір і відповідати за нього. Я стараюся дотримуватися таких принципів, і вони в житті допомагають.

Зрозуміло, що відоме прізвище викликає, в першу чергу, асоціації з батьком. Якщо люди були знайомі з батьком чи мали з ним якісь справи, то, звичайно, з ними легше знайти спільну мову. Я по собі знаю, що коли знаю з доброго боку якихось людей, то і з їхніми дітьми  простіше говорити, будувати стосунки. Але завдяки батькові до тебе будуть ставитися позитивно лише на початку знайомства, потім тебе будуть оцінювати як особистість.

Звичайно, відоме прізвище створює і певні труднощі. Зокрема, коли з’являється якась нова робота, то одразу йде поголос: “Це його тато запхав туди”. Це така стандартна думка: тато з кимось порішав, все оцінюється через призму відомого батька. Що б не здобув – заслуга тата. І тоді треба доказувати своїми діями, що ти сам чогось вартий.

Я не вважаю, що бути сином відомої людини – це якийсь привілей, яким треба користуватися. Це моє життя, моя сім’я. Але це також зобов’язує, це більша відповідальність, коли треба зважати не тільки на себе, але й на те, як воно відіб’ється на імені, на позиції батька. І треба якось ту лінію витримувати”.

 

 

Уляна Бабій-Василик (донька гендиректора обласного телебачення “Галичина”, депутата Івано-Франківської обласної ради Ольги Бабій), 28 років. Народилася в Коломиї, екстерном закінчила Коломийську гімназію і в 15 років поступила на юридичний факультет Прикарпатського університету. Має ще одну вищу освіту – магістратуру державного управління ІФТУНГ. За професією адвокат, наразі перебуває в декретній відпустці для догляду за дитиною.

 

“Я ще надто молода, щоб оцінювати, чи я вже відбулася. Напевно, я ще тільки йду своїм шляхом, але моя ціль, до якої я прагну, чітко сформована. Власне батьки навчили мене тих основних засад, з якими можна йти по житті і бути успішним: допомагати людям, вибачати людям. Я не вважаю, що матеріальне становище дорівнює успіху. Для мене важливіше те, що я відбулася як жінка, маю двох чудових синів і вони дивовижні. Я займаюся тією справою, яка мені до душі, тому я теж можу вважати себе успішною. Але кожна людина сама визначає для себе критерії успішності. У нас кожен день можуть бути якісь успіхи та перемоги, з цих дрібничок формується успішність, і вони залежать тільки від тебе самого.

Не може мама взяти за ручку, привести і сказати – все, ти вже успішна, доню, ти вже реалізувалася. Доводиться самій шишки набивати, помилятися і відповідати за свої помилки. Нас із сестрою батьки завжди підтримували в тому, щоб ми вчилися робити свій вибір. Ми вчилися там, де ми хотіли, вибирали і гуртки у школі, і фах у вузі. Нам не нав’язували, що робити, учили приймати рішення самим.

Мене не били, на мене не кричали, але й на руках ніхто не носив. Мені дали те, що мають дати всі нормальні батьки – любов, розуміння доброго і поганого, відчуття совісті, приймати рішення так, щоб не зашкодити комусь. Мені казали, що потрібно вчитися, бо неуком бути неправильно. Правильно – вчитися і мати знання. Від мене не вимагали, до речі, оцінок. Я не закінчила школу із золотою медаллю. Але мала достатній рівень знань.

Ще під час навчання відчувала особливу вимогливість до себе з боку інших людей. Вчителям здавалося, що дитина відомої особи повинна все знати і все розуміти. Коли твої батьки є відомим людьми, то це насправді дуже зобов’язує дитину, її сприймають через призму батьків і вимагають великих результатів. Але батьки – це батьки, а діти – всього лиш діти, особливо, коли ще малі. Коли вчилася в школі, спочатку сприймали моє прізвище, вважали, що донька Ольги Бабій повинна все знати, все вміти, не має права на помилку. Якщо урок не вивчила, то бештають так, ніби ти підвела батьків. Тому було трохи тяжко.

Коли вона робила телебачення, мені було 6-7 років і я майже зовсім не бачила своєї мами, бо вона їхала на роботу, коли я ще спала, а поверталася, коли я вже спала. Я дуже сумувала за нею. Але тепер нею дуже пишаюся. Мама розказувала мені, моїй сестрі, про нашу родину,   як у нас прийнято: допомагати родині, сусідам, людям, вибачати і вміти перепросити, якщо когось образив навіть ненавмисне, шанувати і поважати людей, дотримуватися заповідей Божих. Нас вчили, що є три основні речі – Бог, родина і Україна. І за такими принципами я виховую своїх двох синів”.

 

Тарас Пушик (син письменника, лауреата Шевченківської премії, колишнього народного депутата, депутата Івано-Франківської обласної ради Степана Пушика), 39 років. Народився і виріс в Івано-Франківську, закінчив місцеву спеціалізовану СШ №5, українсько-німецьку філологію Прикарпатського університету. Працював у Загвіздянській школі вчителем, дописував до газет, робив музичну кар’єру з групою “Турбо-техно-саунд”. Останні дванадцять років – на посаді головного редактора радіо “Ніко-Захід”, паралельно займається звукозаписом та випуском різної аудіопродукції.

“Я ще не досягнув усього, що планував, але помирати не збираюся. Деколи стою перед дзеркалом і думаю, чи успішний я, чи ні. Зрештою вирішую: ну, є ж іще менш успішні (сміється). Я думаю, що наразі реалізував себе десь на 65 відсотків. Якщо серйозно, то про власну успішність загалом говорити важко, бо це все одно, що відповідати на питання, чи ти щасливий. У кожного своє щастя.

Один знайомий каже: гроші є, хата є, три машини, а щастя – нема. Однозначно, успіх –  це не гроші. Мабуть, перш за все, це – здоров’я фізичне і моральне. Бо якщо ти неадекватний у своїх вчинках, то нічого доброго не буде. А ще – спокій у хаті. І відносна фінансова стабільність з тенденцією до зростання. Але аж ніяк не дорога машина і фешенебельний будинок. Я не обмежений у квартирній площі і маю автомобіль. На даний момент цього вистачає, але я прагну до більшого. Але не в цьому успіх.

Однозначно не можна сказати, чи більше шансів для успіху у дітей відомих людей, бо є різні люди, які різними шляхами йшли до своєї слави. Є люди геніальні від Бога. 

А роль батька в моєму житті відчувалася у всьому. Зокрема, в доброму слові. В тому, що він мене малого брав за руку і водив до парку і я вже в 6-7 років знав усіх українських князів, починаючи від Аскольда і Діра. Він мене в школі реально захищав. В третьому класі мені зробили запис у щоденнику, що я вживав нецензурні слова. А я вжив слово “задниця”. Він приніс до школи словник і довів, що це літературне слово. Він ніколи не писав за мене шкільні твори, але якось була тема з російської літератури про “Слово о полку Ігоревім”. А тато саме був у дикому розпалі від того твору, за дослідження якого він, зокрема, й отримав Шевченківську премію. Я прийшов додому і кажу, що варіантів нема – з російської літератури по-любому буде “трояк”. Ну, він і надиктував мені шість листків твору. Я здав, через якийсь час приношу додому зошит – стоїть три бали і написано “не розкрита тема”. То він на батьківських зборах ставав і говорив: то я, Шевченківський лауреат, пишу твори на три бали?

Такі моменти додають впевненості: є батько, який може захистити. Були такі моменти, коли я не міг пробитися на один музичний фестиваль, і він телефонував до співорганізатора.

Тобто все, що пов’язане з батьком, мені не шкодило, тільки допомагало. Я дотепер звертаюся до нього за порадою. Коли створював громадську організацію, то спитав, як би так назвати, щоб не було по-дурному.  Він порадив назвати “Шовкова косиця”. То вже так і буде, будемо працювати в мистецькому спрямуванні, записувати обдарованих дітей, можливо, збирати якийсь фольклор.

Я дуже багато всього отримав від батька, але визначити якогось переліку певних правил не можу. Серед цінностей – пам’ятати, що я українець, про наші культурні надбання. Але я, скажімо, найбільше боюся самотності, а батькові вона подобається. Ми – різні”.

Підготував Богдан СКАВРОН