В середині травня кінокомпанія «Пронто Фільм» розпочинає масштабні натурні зйомки кінофільму за романом одного з найуспішніших письменників сучасності Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Знімальна група художнього фільму “Брати. Остання сповідь” перейшла до найбільш цікавого та водночас складного етапу знімального періоду – роботи на натурних декораціях у Карпатах. На відбудованому на горі поблизу селища Синевірська Поляна хуторі живуть головні герої фільму, і саме тут розгортаються його драматичні події.

Режисер та сценарист стрічки – Вікторія Трофіменко. Продюсерами фільму стали Максим Асадчий, Ігор Савиченко, Вікторія Трофіменко. Оператор-постановник – Ярослав Пілунський. Адаптацію діалогів на гуцульську говірку доручили франківчанину Олегу Гнатіву, який також відомий як Мох, продюсер групи “Перкалаба”. Олег Мосійчук, Віктор Демерташ, Наталка Половинка, Вероніка Шостак – актори.

Тема цього фільму – сповідь. Сповідь у християнстві означає зізнання у гріхах, тобто “спіднє відати”. Християни сповідаються перед смертю, аби душа була чиста, коли вони стоятимуть перед Богом. “Ця історія має дуже чітку структуру і надзвичайну глибину. В Україні така історія може органічно розгортатися лише в одному місці – у Карпатах. Тому братів я зробила гуцулами, і розмовляють вони на гуцульському діалекті. На початку глядач разом з письменницею буде до них звикати з їх говіркою, та разом з письменницею буде розкривати історію їх життя, приймаючи братську сповідь, занурюватись у нього, – пояснює своє бачення фільму режисер та автор сценарію Вікторія Трофіменко. – Маємо перед собою серйозний замір на серйозний, можна сказати, міжкультурний експеримент, до подібного жодного разу не вдавався новітній український кінематограф”.

Таким чином, ця кінопригода Вікторії Трофіменко обіцяє багато несподіванок, безперечний суспільний резонанс і мистецькі дискусії, що надзвичайно важливо,” – коментує сценарій фільму кінокритик Володимир Войтенко.

“Ми довго працювали над розробкою сценарію разом з провідними редакторами України та відомим європейським сценаристом Мігелем Мачалскі. Ретельно відбирали акторів, провели шість експедицій театрами Західної України. Загалом, підготовка зайняла майже півроку. Наразі ми вже провели зйомки в декораціях, натурні зимові зйомки і нарешті переходимо до найбільш важливої частини – зйомок на побудованому у Карпатах хуторі братів Войтків та Станіслава”, – розповідають про перебіг виробництва фільму продюсери Максим Асадчий та Ігор Савиченко.

“Гуцульська говірка у фільмі – однозначно сміливий крок режисера. Але ця сміливість буде винагороджена, тому що звуки Гуцулії зберегли свою магічну чистоту, як і гори, де відбувається дія фільму. В сьогоднішньому світі, переповненому негативними енергіями та інформаційним сміттям, апокрифічна історія двох братів стане певною жорсткою дозою справжнього. До якого багато хто вже втратив смак та відчуття,” – таке ставлення до фільму Олега Гнатіва, який стежить за достовірністю мови персонажів.

«Галицький кореспондент» спілкується з режисером стрічки Вікторією Трофіменко.

 

 

– Вікторіє, чому ти для зйомок вибрала саме Карпати?

Карпати? Якщо чесно, це якось само собою прийшло… розуміння, що саме Карпати. В мене не було важких роздумів з приводу того, “де”. Коли дочитала роман, зрозуміла – “моє”, екранізую в Карпатах. Це як ясновидіння. Знаєш – і все тут. Для мене ця історія в іншому місці – нежива… Я її тільки в Карпатах бачу і тільки з гуцулами. Мені один продюсер пропонував перенести зйомки в Росію, ну, щоб кошти дали. Я відмовилася. Це взагалі буде інша історія, і знімати її буду тоді не я. Він погодився, що це буде не те, на тому й розійшлися.

– Ти раніше бувала в Карпатах, знала, хто такі гуцули? Що тебе вразило в цьому етносі?

Якщо по правді, то ні. До того, як вирішила знімати фільм, – ні. Потім почала шукати якихось туристів, слово за слово, а ті, з ким говорила, були в Верховині – так і спливла Верховина. Я зібралась і поїхала туди на три дні. Зупинилась у гуцулів, а вони розповіли, що Верховину раніше називали Жаб’є, і я збагнула, що то доля… Бо в книжці місце, де живе герой оповіді Гадар (у фільмі – Войтко), раніше називалось «висушене жаб’яче болото».

– Як ти ставишся до поняття “містика”? Вибір літературної основи фільму пов’язаний з нею?

Щодо містики. Так, я чутлива до цього поняття, хтось із драматургів говорив про побутовий містицизм, то саме це поняття в мене присутнє. Я чую, бачу знаки, зчаста краще відчуваю тонке, ніж реальне. Більше чую, що люди думають і відчувають, ніж те, що говорять.   Книжка прийшла, просто ми зустрілись і все. Вона мене обрала, а я її. Все склалось в просторі так, щоб я її взяла в руки. І я взяла… Інколи треба просто взяти те, що пропонує Всесвіт. Пройдеш повз, не візьмеш те, що пропонується – дорогу (шлях, дао) не пізнаєш, якось так… Всесвіт дав книжку, а далі – дорога…

– Оця історія… Вона особисто для тебе з чимось пов’язана? Наскільки це власне внутрішнє?

Зачепила вона мене якось. Зі мною такого не було і, дай Боже, аби не трапилось, як в цій історії… Ні з чим особистим наче не пов’язана. Але вона мені якось дуже зрозуміла і правдива. Вона має глибину і простоту. Зараз я вже не пам’ятаю точно тих емоцій чотирирічної давнини, коли її прочитала, але я точно знала, що зніму кіно за цією книжкою. Знала, і все. Моя історія.

Тут тема – сповідь. Очищення, вміння відпускати, вміння любити, прощати, діяти. Думаю, це зачіпає кожного.

– З одного боку, простота, з другого – глибина… Як, на твою думку, це пов’язано в житті?

Однозначно, пов’язується, в масках плутається пустота. У брехні багато облич, лицемірність і пустота завжди в кринолінах. Глибина завжди проста. Не я ж придумала: “Не мудруючи лукаво”. Знаєш, як у притчі про Бога, коли він, після того, як створив людину, думав, де сховатись: в землі – людина вигадає машину і докопає, в небі – людина вигадає машину і долетить, і хтось з архангелів запропонував сховатись у серці людини, а він, архангел, заховається в голові і буде заважати знайти дорогу… Мудруючи, мабуть. Ця історія братів – в серце… Просто – це коли прямо в серце, це просто і глибоко.

– Як тобі працюється?

Знімаю… Буває по-різному. Я на цьому шляху вперше, тут вже є якісь свої правила, а я зі свого затворницького світу, де все зрозуміле без слів, де все знаєш, не питаючи. І тут група з шістдесяти чоловік, і треба бути дипломатом і при тому тримати в голові, що сама хотіла, заради чого все почала – інколи важко, інколи легко. Як все в житті. Я собі порівнюю цей процес з великим лісом, новим для мене, а дерева тут великі, і я тут вперше, інколи влізаю в яму, інколи виходжу на гору, інколи падаю, інколи лечу, але рухаюсь. Треба пройти від початку до кінця, щоб розуміти і не боятися. Хай би там що. Це як ініціація. Тож я іду і сподіваюсь, що Бог за мною приглядає… І що я вийду задоволена собою і результатом.

– Наскільки ти впевнена в тому, що робиш?

Я – впевнена. Втомлена, але впевнена. Я не знаю, що мені допомагає, а що заважає. Їй-богу. Роблю, і все. Я – соціопат, це мені, мабуть, заважає.

– Дивна річ. Кажеш, соціопат, і при цьому є режисером. Постійне спілкування з людьми, зі знімальною групою – це для тебе терапія чи навпаки?

Та ні, не терапія, це просто життя. Я така. Працюючи режисером і спілкуючись так багато з людьми, неможливо не бути соціопатом: хочеться ховатись, це – нормально.

– Чому саме гуцульською мають розмовляти персонажі?

Якщо гірський нарід в Україні – то гуцули, якщо гуцули – то гуцульський діалект… В тому не було спроби здивувати чи привернути увагу, просто само собою, а як же інакше може бути?

– Що таке режисура, як на тебе? Бо здається, що це дуже чоловіча професія. В кіногрупі переважно чоловіки, більшість – дуже сильні професіонали. Як ти з цим справляєшся?

Так, чоловіча. По суті, якщо вкладати в слово “чоловік” те, що вкладати потрібно. Силу. Це професія для сильних. Тож справа не в статі, а в сутності. А щодо того, як справляюсь, то я не ставлю за мету справлятися з цим, просто роблю. Головне – не зупинятись. Вони молодці, і на багато голів вищі за мене, ну, як мінімум, досвідченіші… Це навіть складніше, ніж якби ми всі починали, бо моя функція – керувати, а вони досвідченіші і бачать всі мої промахи. І важливо не почати боятись помилок і не загубити себе в остраху зробити не так, головне тримати свій вектор. Як би тебе не трясло в переході, мусиш пам’ятати, заради чого ти в це ввійшла. Лесь Санін, який відомий глядачеві за фільмом «Мамай», перед початком зйомок мені сказав: «Головне пам’ятай, заради чого ти все це почала, бо буде багато пропозицій і вони можуть тебе збити, але ти мусиш тримати в голові свою лінію»… Тепер розумію, наскільки він був правий. Це забіг на довгу дистанцію. Важливо пам’ятати маршрут.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ