Варто би було, але я вже ніяк не пригадаю їхніх імен. Мабуть, їх було шестеро. Шестеро ірландців з Ольстера. Англійці, які окупували Північну Ірландію, за щось тримали їх у в’язниці (може, навіть не шестеро, а одинадцятеро). Перед тим, як їх ув’язнили, вони боролися за приєднання Ольстера до Ірландії. Правдоподібно, у якихось нелегальних структурах – скажімо, ІРА. У кожному разі хлопці оголосили голодування – там, у тюрмі – вимагаючи від великобританського уряду чогось надзвичайно нормального, але цілком неможливого. Це голодування закінчилося тим, чим можуть закінчитися такі тривалі голодування – всі ірландці померли. Уряд не мав наміру зважати на добровільну відмову від їжі кількох екстремістів, які загрожували безпеці його країни. 

Мені у той час було десять років. Тоді я почав думати про те, що у нашому щоденному людському житті постійно присутні два елементи – елемент екзистенційний, від якого залежить існування, і елемент гри, пов’язаний із можливістю перетворювати існування на буття. Екзистенційні речі і велика гра так переплітаються, що переважно відділити одне від другого вже неможливо. Навіть більше, дуже часто саме питання буття, а водночас і гри стає питанням існування. Щоб жити, потрібно гратися, але так багато смертей є результатом гри… Приблизно так я думав у дитинстві.

Значно пізніше я дізнався про мільйони дуже особистих смертей у різні часи, коли сукупність цих смертей сприймалася вже як підсумки партії у шахи. Ще пізніше я дізнався про одне із визначень нашого виду – homo ludens, людина, що грається.

Потім я бачив, як багатоповерхова структура гри в армію тримається на холоді, неспанні, виснаженні солдатів, як помирають тих три відсотки, що передбачені правилами військових у мирний час. І ознайомився із іграми, від яких народжуються люди.

Я переконався, що дуже багато наших страждань полягає у невмінні адекватно ставити наголос у кожному окремому життєвому епізоді. Ми часто недочуваємо, сприймаючи грайливі речі як екзистенційні або граючись самою екзистенцією.

Тепер я вже знаю, що свобода справді належить до підставових умов існування. Так само, як вода, харчі, чисте повітря, світло, тепло і спілкування. Свобода дозволяє гратися самому, а не бути граним. Вигравати, а не бути виграним. Тож участь у грі, яка веде до свободи, є питанням виживання (слід також пам’ятати, що люди – комахи суспільні, як і бджоли та мурашки, і їх розуміння власного виживання трохи виходить за рамки життя чи нежиття кожного окремого організму).

Звичайно, що та велика гра у свою країну, в якій ми всі тепер беремо участь, є грою лише на рівні віртуальному. Коли йдеться про рівень кожного тіла, то вона перетворюється на банальне екзистенційне питання – бути чи не бути. Це означає, що лише рухи наших тіл можуть живити собою гру, яка ведеться заради того, щоби бути.

Ми гідно розпочали гру. І не маємо права її обірвати. Навіть тоді, коли буде холодно, страшно і довго. Склалося так, що оголошення результатів гри ще нічого не означатиме. Склалося так, що ми ще дуже не подібні на мурашок. Тож єдиним добрим результатом цієї гри буде аж той момент, коли ми відчуємо, що ми по-справжньому були у спільноті.

Граючись у мурашок, ми можемо забезпечити своє існування, одночасно надавши йому сенсів буття. Цього буде досить, щоб досягти того ступеню вільності, щоби перестати думати лише про виживання. Тоді можна буде свобідно розпочинати безліч інших приватних забав.

 

Тарас ПРОХАСЬКО