Такого у моєму досвіді українського громадянина ще не було ніколи – державна влада, яка головним виправданням свого існування проголошує збереження миру, розпочала тотальну війну проти своїх громадян. 

Хоча всі ці роки наш мир дуже нагадував миролюбну політику брежнєвського зразка, хоча всі ці роки ми перебували у статусі учасників гігантського випробування зброї масового знищення, хоча всі ці роки з нами поводилися не краще, ніж з населенням завойованих і окупованих територій, аж теперішня ситуація змушує вдаватися до виразно воєнних категорій. Нам оголошено неприховану війну. І, як це буває під час масованих бомбардувань чи артобстрілів, цю війну ведуть передовсім проти мирного безпорадного населення, якому війна потрібна найменше. Звичайно, що у таких випадках індивідуальні настрої і обставини, симпатії та антипатії бомбардованих не мають ніякого значення. Зрештою, це нікого особливо і не цікавить. У тотальній війні критерії перемоги зовсім інші.

Складається враження, що Україна – це всього-на-всього якась територія, підземелля якої заповнені золотом, бокситами чи нафтою, де люди зовсім не потрібні. Інакше важко пояснити це прагнення перемогти будь-якою ціною, цю необхідність зберегти владу у зруйнованому краї з хворим і деморалізованим населенням. Насправді ніякої нафти нема.

Насправді, як це було у більшості воєн, йдеться про такі літературні речі, як доля, сюжети, ідеї, привиди, метафізика, філософія, стилістика, задум, призначення. Йдеться про певну місію.

Камікадзе, котрі розпочали війну проти свого народу, не сміють допустити смерті Радянського Союзу, стан здоров’я якого значно кращий, ніж двадцять років тому. Теперішній Радянський Союз – це вже не просто домінанта центру. Він – як вірус після удару антибіотиком – пройшов цикл складних мутацій і розмножився, ставши невразливим. Радянський Союз розвинувся у багатьох варіантах – російському, білоруському, туркменському, українському… Всі ці національні моделі утворюють величезну спільну територію, об’єднану певним типом суспільних відносин. Незмінність і гнилість цих відносин – це і є те, що не дозволяє нам повноцінно перебувати у світі і бути самими собою, що примушує нас бути невідривними від утвору, який чверть століття тому називався імперією зла.

Останнім часом український народ засумнівався у своїй приреченості. І вже цим сумнівом створив безпрецедентну загрозу існуванню цілої системи, замахнувся на безпеку геніального задуму. За це він отримав війну. (Вже за це. Вже отримав.)

Але завдяки цій оголошеній війні раптом з’являється щось таке, чого нам так довго бракувало. З’являється нагода пожити для чогось більшого – просто заради неповторної мови, просто залишатися собою, просто знати, що у найгіршому разі я буду останнім, хто цією мовою розмовлятиме. З’являється нагода сформулювати таку ідею, яка би виходила за межі щоденного патріотизму і звичайної мрії про добробут. Нарешті ми всі можемо усвідомити своє призначення, свою історичність, нашу місію – жити у своїй мові, у своєму унікальному космічному шифрі (це як святість існування нікому не потрібних зубрів чи бенгальських тигрів).

Ми маємо можливість вивільнитися настільки, щоби перестати думати лише про себе, лише про свою країну. Тепер порятунку потребує цілий Божий світ.

Звичайно, що такий ідеалізм приваблює далеко не всіх. Тож у такому разі варто подумати ще й про таке: тотальна війна не залишає іншого способу виживання, крім особистої перемоги.

Щось подібне відбувається з гідністю. Щоби вона була, треба лише гідно поводитися.