Пекаря, садівника і коваля Володимира Романіва з села Стрільче на Городенківщині знають у всьому районі. Адже він пече найсмачніший у краю хліб, вирощує екзотичні дерева та славиться вмінням приборкувати метал.

Сьогодні Стрільче – дотаційне село, як і більшість на Прикарпатті. Чимало мешканців виїхало на заробітки, хтось торгує на базарах городиною, кілька ініціативніших стрільчан зареєструвалися підприємцями. Серед цих небагатьох і 36-річний Володимир. Він не опустив рук, не нарікає на долю, не виїхав і навіть не збирається покидати рідне село. Навпаки, зумів виключно власною впертою працею довести, що і в невеличкому селі можна досягти успіху і жити повноцінним та змістовним життям.

Знайти обійстя Володимира просто: орієнтуватися треба на пам’ятник Шевченку, який дістався ковалеві разом із занедбаними складськими приміщеннями колишнього радгоспу. Їх підприємець свого часу викупив для облаштування кузні.

Заходимо на його обійстя: в кузні кипить робота, на подвір’ї розкладені ковані вироби, поміж якими ходить з десяток курей та кілька індиків, поруч – величезний доглянутий сад. Далі екскурсію проводить господар Володимир Романів.

 

Вогонь і метал

«Я виріс без тата, із хворою мамою. І так життя склалося, що треба було працювати змалечку», – розповідає пан Володимир. Стати ковалем чоловік вирішив ще у школі. Згадує, що захопився цим ремеслом, коли вперше побачив ковальський вогонь у кузні радгоспу. Тоді обладнав вдома маленьку кузеньку та вчився кувати елементарні речі.

«Я тоді бігав, де яка кузня є, де який коваль, щоб подивитися. Були такі ковалі, що виганяли мене, казали: пацан, не заважай працювати! – згадує пан Володимир. – А були такі, що вчили, показували, як зробити підкову». Так до семикласника Влодка, як його називають у селі, вже заїжджали місцеві фірмани кувати коней.

Розширив свою кузеньку Володимир, коли повернувся з армії. Щоб удосконалити ремесло, взяв до себе старого місцевого коваля Романа і разом з ним продовжував улюблену справу. Основний заробіток приносили фірмани. Кількість клієнтів значно зросла. Приводили коней не тільки зі Стрільче, а й із сусідніх сіл. «Приганяють до мене коні з Лужкова кувати. Питаю, чого так далеко? А вони кажуть, що у них такий коваль був, що нікого не навчив, ховався зі своєю роботою, помер і нікому не передав свої знання. А цей майстер, що мене вчив, видав мені все, що знав», – розповідає він.

Зараз у коваля замовляють роботу ґазди не тільки з Городенківського району, а вже з цілої області. У найбільшому попиті брами, огорожі та дверні козирки. Більш вибагливі клієнти замовляють й інші елементи екстер’єру і інтер’єру. Пан Володимир показує величезний вольєр для собаки із вигадливими візерунками, який от-от має забрати замовник.

Поруч з кузнею коваль зберігає вироби, які викував для себе. Серед них ліхтар у вигляді куща винограду. Дизайн ліхтаря коваль обмірковував приблизно два місяці. «Оце старий порепаний корінь винограду, – демонструє чоловік. – Звідти виростає нова гілка. Ось пагін, який хоче завертатися і розростатися. Це опале листя, це листя папороті…» Особливістю цього виробу є те, що майстер не використовував готові ковані деталі, як зараз багато хто робить, а викував своїми руками найдрібніші елементи. До прикладу, міг купити металеві кульки та скріпити їх у гроно. Натомість, кожну «ягідку» майстер викував власноруч з куска металу. Ще один ліхтар Володимир задумав і виготовив у вигляді лелеки. Та найціннішим серед кованих виробів для нього є звичайнісінька, на перший погляд, підкова. Це останній виріб, який Володимир викував разом зі своїм покійним вчителем-майстром.

«Була тут одна високопосадова людина, яка розуміється на мистецтві. Подивилася на ці вироби і запитує, який я художній інститут закінчив. Кажу: сім класів стрілецьких. Навіть атестат не забрав зі школи, бо я кував коні. Нащо мені було атестата, якщо мав фах на руках і знав, що з ним не пропаду?» – розповідає коваль.

Поміж виробами майстра на полицях складені старовинні речі, яким сто і більше років. Тут кілька десятків глиняних глечиків та іншого посуду, дерев’яні корита, стара праска і навіть засіб, яким у давнину завивали кучері. Каже, що має слабкість до старовини. Деякий давній посуд досі використовує для приготування та зберігання їжі.

 

Хліб і сад

На Городенківщині вже ходять легенди про хліб, який випікає Володимир Романів. Якщо у кузні чоловік працює з дитинства, то пекти навчився недавно. Винайшов свій рецепт та технологію приготування хліба. Доки навчився пекти хліб, розповідає пан Володимир, півроку переводив муку. Все, що з тих експериментів виходило, з’їдали тільки кури.

Спершу вивідував різноманітні рецепти у господинь, які пекли хліб по весіллях. Пізніше зрозумів, що рецепт – це не основне. Треба знати тонкощі й секрети. Перший з них – хліб треба пекти в особливій печі. Піч Володимира обкладена сіро-червоним каменем і розрахована на 16 великих або 40 малих хлібів. До тіста додає запашну олію, яку йому спеціально привозять зі Східної України, та домашні яйця. Власне, заради домашнього хліба він і завів курей. Замішує тісто на заквасці власного приготування із крупно молотої житньої муки. До тіста додає кмин.

Випікання хліба займає приблизно 12 годин. «Спершу настоюється розчин дві-три години, не менше години треба вимішувати тісто, потім знову настоювати дві три години, – розповідає господар. – Далі тісто викладаю в осинові плетені кошики, де хліб набирає форми ще дві години. Потім ще годину хліб має пектися». До речі, хліб печеться без таць – з кошика викладається на лопату і в пічку. Не треба забувати, що доки пораєшся з тістом, треба добре розжарити піч. «Коли хліб викисне, треба мати чуття, коли його садити до печі, бо то ніякий рецепт не поможе – то приходить з досвідом». На хлібі Володимир бізнесу не робить, та не відмовляє сусідам, якщо замовляють домашній хліб на бенкети та весілля. «Фірмовий» хліб Романіва не псується та не засихає протягом двох тижнів.

Ще однією гордістю Володимира є величезний сад з понад двох тисяч дерев. Черешні, яблука, груші, сливи, персики, кущі порічок, смородини та малини ростуть на території колишнього тракторного парку. «Коли посадив тут  перші дерева, навіть не знав ще, чи сільська рада дасть мені цю землю, – каже підприємець. – Одні казали: чого садиш, як то не твоя земля? Другі говорили: сади, побачать, що ти посадив сад, дадуть тобі землю. І так сталося».

У це важко повірити, але два гектари, на яких тепер ростуть приблизно дві тисячі дерев, колись були вкриті камінням і щебенем. Володимир згадує, скільки неймовірних зусиль довелося докласти, щоб визбирати і вивезти з ділянки каміння та завезти родючий ґрунт під кожне деревце. Раз на три роки кожне з них він підживлює перегноєм, а кожної осені кропить спеціальним розчином. Правда, цього року щедрого урожаю він не сподівається. Місяць тому сад побив рясний град, після якого на деревах не те що плодів – листя подекуди не залишилося. Та підприємець не побивається: не вродить цього року – вродить наступного.

 

Кілька життєвих порад

Щоб все у житті вдавалося, Володимир Романів дотримується кількох простих принципів. Головне – треба працювати, бо ніщо добре не дається без зусиль. Для того, щоб працювати, треба мати наснагу до роботи і братися тільки за ту роботу, яка тобі до душі. «Застав мене відро води принести, я не принесу, а як сам захочу, то буду цілу ніч робити, і робота вдається, і Бог помагає», – мудрує чоловік. Правда, щоб обійти господарку та все встигнути, Володимир інколи спить тільки по дві-три години на добу.

Окрім того, що працювати, потрібно любити життя. «Людина сама собі винна у своїх бідах і у своїй долі, якщо людина любить життя, то життя полюбить її», – ще один із життєвих принципів Володимира. Попри це, Володимир стверджує, що у селі є й заздрісники. «Але це все мене не береться. Знаєте чому? Бо я народився на Богородицю і Матір Божа коло мене постійно», – каже чоловік.

Володимир не тільки працює, а й постійно вчиться. Любить спілкуватися зі старими людьми, які діляться життєвою мудрістю. Нарікає на сучасну молодь, яка не хоче працювати: «Є декілька таких, що хочуть вчитися. Але багато звикли, що мама з-за кордону передає гроші і йому нічого не треба робити. А якщо, не дай Бог, мама захворіє і не зможе працювати? Як він буде гроші заробляти?»

 

Сім’я Володимира харчується тільки екологічно чистими продуктами: домашнім молоком, яйцями, м’ясом, овочами та фруктами. Всі страви готуються на дровах. Їсти тільки здорову їжу Володимир закликає сусідів, друзів та знайомих. «Я все порівнював з Радянським Союзом. У той час я обідав сосисками і томатним соком. Теперішні сосиски я не можу їсти, а молоді люди їдять, бо не мають з чим порівняти. Колись хліб їли по дорозі з магазину, бо він хрустів. Зараз люди не дбають про свій організм», – міркує чоловік.

У майбутньому Володимир Романів хоче удосконалити сад, зокрема посадити висячий виноград та завести вулики. Мріє відкрити магазин екологічно чистої продукції у Городенці. Можливо, підприємець давно би вже втілив свої задуми у життя, та каже, що ніколи не брав кредитів. Це ще одне його життєве правило. Дуже здорове правило, як на теперішні часи.

…Біля молодого ґазди по господарству вже намагається допомагати синочок. Малому лише три рочки. Батько вірить, що син успадкує і продовжить його справу.

 

Марія ГАВРИЛЮК