Днями довелося почути два їдких жарти з приводу деяких попередніх підсумків ще не завершеного Євро-2012.

 

Перший: збірна Росії так і не зіграла домашнього матчу в Донецьку. Другий: із трьох домашніх матчів збірна України два зіграла на виїзді.

От усі навколо й кажуть – Донецьк, Донецьк, навіщо їм узагалі здався той Донецьк. Не могли замість Донецька взяти Одесу?

По-перше, елеґантне, веселе і просто дивовижне місто з безліччю розваг, пляжі Чорного моря.

По-друге, реґіональна пропорційність і різноманітність: Київ – столиця, Центр, Харків – Схід, Львів – Захід, Одеса – Південь.

Іноземці були б куди щасливішими відвідати Одесу замість Донецька. У них переважно щелепа так відразу й відвисає, щойно вони почують саме тільки це слово – Одеса.

Ну, і по-третє, ми ж у Донецьку збірною ніколи не виграЄмо.

А мені здається, що насправді Донецьк був потрібен приблизно для того ж, для чого й Україна в цілому. Подібно до того, як Україні дали Євро, щоб наблизити її до Європи, так і Донецьку його дали, щоб наблизити його до України.

Не все ж йому Україною командувати – пора б уже потрохи й самому нею ставати. Звикати до прапорів, до “Ще не вмерла”, до вишиванок і всякого такого іншого.

І ця стратегія, на мій погляд, швидше вдалася, ніж провалилася.

Ще ніколи наша збірна не грала так добре, як з англійцями. Ніколи ще цинічний і нахабнуватий Блохін не був таким до сліз зворушливим. Я був готовий пробачити їм усе.

І непричетність до цієї країни. І небажання розмовляти її мовою. І безконечне потрапляння в позафутбольні новини з усілякими “мазераті” та нічними клубами.

Більшість же з них уже не футболісти, а персонажі так званої світської, чи то пак бульварної хроніки.

І все ж я був готовий пробачити їм усе – якби не люди, що стоять за їхньою спиною і смикають за мотузки. Цим, якщо ми хочемо жити в нормальній країні, пробачати не можна.

І як би не було шкода нашу збірну з її неочікувано доброю грою проти англійців, лише могутні і безстрашні інтернетні аноніми спромоглися визнати – ця збірна все ще не була нашою.

Вони боролися за кожен м’яч. Ну, або за ті півмільйона, які раптово стали мільйоном і які пообіцяв відстібнути Суркіс. Паралельно з футболістами свої дивіденди отримують і колишні вкладники радянського Сбербанку.

Передвиборна машинерія включає додаткові потужності, і треба визнати: отримати пенсіонерові тисячогривневий бонус від теперішнього Віті набагато складніше, ніж збірній вийти до чвертьфіналу.

Моя мати так само відчула на собі, що таке незарахований гол. Пройшовши з моєю поміччю реєстрацію в Інтернеті, вона так само ні з чим була відіслана додому банківськими рефері. Виявляється, гроші дають лиш тим, хто зареєструвався, але не встиг отримати їх за часів Юлі.

Це саме її пенсійний електорат цікавить керманичів государства. Усіх інших колишніх вкладників годують запасами терпіння й відфутболюють додому. Нехай іще почекають – їм же за сімдесят, могли б уже і звикнути. Ближче до виборів на них чекатиме та чарівна тисяча.

Зате на всіх нас після виборів чекає здешевлення гривні та зростання комуналки. Хтось же повинен платити за їхнє задоволення приймати Євро і принагідно ганяти власну телерекламу, розповідаючи про свої епохальні досягнення.

Лише уявіть собі – за час чемпіонату Україну відвідало більше мільйона іноземців! Так каже їхня статистика. І байдуже, що для розміщення мільйона знадобилося б не чотири, а хоча б десять стадіонів.

Байдуже, що якщо вдатись до елементарних і приблизних розрахунків, то під час гри на тих самих стадіонах було за найзахмарнішими уявленнями десь так тисяч сто закордонних гостей. А де ж усі решта з мільйона? Невже, як і більшість наших співгромадян, наливаються пивом по фан-зонах?

І чому в новинах наші журналісти безупинно тріщать про те, як сильно всі прибульці полюбили Україну, в якому вони захваті від краси і чистоти її, наприклад, столиці? Але тут-таки, у тій же добірці новин, дослівно через одну, читаємо, що насправді Київ визнано найбруднішою столицею Європи.

Успішне Євро, як і успішні реформи теперішньої влади – не більше, ніж фікція, чергова пропаганда успіху, якого немає. Які фантастичні українські міста. Як добре тут приймають борщем і салом. Які привітні люди навколо.

В усе це страшенно хочеться вірити, тому що не вірити ні в що досить важко, якщо взагалі можливо. Так, люди привітні, окей. Але який стосунок до цієї привітності має їхня влада? “Прошла зима, настало лето – спасибо партии за это”?

Спостерігаючи за матчами Євро, ви в перервах просто не могли десятки разів не бачити отого “Ми подолали руїну, що її нам залишили помаранчеві…”, якось так, у такому дусі.

Найсмішніше, що в кадрі того ролика єдині, хто справді працює, – це якраз помаранчеві і є: це ж колір робітничого спецодягу.

Залишається подякувати винахідливим кліпмейкерам – розвели замовників так, що і двадцять п’ятого кадру не треба.

Юрій АНДРУХОВИЧ