Я знаю, що моє ставлення до розвитку мого міста не є ні правильним, ні надто поширеним.

Все сказане далі буде виявом найщирішої ксенофобії, патологічного українського пролетарського націоналізму, радикального консерватизму, зоологічного локального патріотизму і наївного утопічного сепаратизму, що загрожує територіальній цілості та нинішньому панівному ладові нинішнього ж державного устрою цілої держави, розпалюванням внутрішньої національної ворожнечі та нетерпимості до меншин. 

Йдеться про дуже невеликі ділянки землі. У кроках – десь п’ятдесят на п’ятдесят (шість секунд бігу на четвірку за нормативами для сьомого класу середньої школи на початку вісімдесятих). Йдеться про кілька акацій, горіхів, ясенів, старих яблунь, якихось сливок, горобин. Йдеться про пару кущів бузку, про заражений каштановою міллю каштан, про майже здичавілу грушку, про шатра винограду на деяких із цих дерев, про джунглі полину і божого деревця, про газони з травою й аличу.

Дуже скоро цієї останньої зеленої цитаделі у міста вже не буде. Замість колишніх садів, проґавлених давнішими будівничими, постануть нудні багатоповерхові споруди, які  заступатимуть гори, місяць і ще якісь уцілілі сади.

Наші міста, орієнтуючись на людські потреби, стають щораз менше людськими. Потреби витісняють людей. Тут дедалі прикріше стає просто жити. Тут треба ходити у чимраз новіші торгові центри і купувати або хоча би мріяти купити, намагатися купити щось із однакового непотребу, якими ці центри заповнені. Перед цим або після цього, або у міжчассі треба щось пити або їсти. Робити це потрібно у новітніх кафе і у шатрах з пивом, настільки схожих, що проблеми вибору нема взагалі. Зрозуміло, що при цьому треба зважати на безліч малих і великих паркінгів, які так зручно охоплюють своєю мережею усе місто. На ровері краще їхати тротуарами, бо їзда дорогами досить перешкоджає водіям, а псів треба вигулювати у офіційно заборонених для цього місцях.

Пити куплене вино і цілуватися найбажаніше вдома, бо всі зелені подвір’я з лавочками віддані під забудову. Намагатися розглядати деталі старих фасадів теж нема чого. Краще милуватися вигадливими вивісками, якими ці сумні фасади вкриті дуже щільно. Щодо того, по чому ходити, то підошви можуть забувати про нерівність і слизькість бруківки, бо дуже скоро її вдасться позбутися остаточно.

Чомусь весь цей наш економічний бум виглядає страшенно нудно і тоскно. Так само, як і численні групи приїжджих туристів, мандрівників зі Сходу.

Зрештою, самим туристам, схоже, не так зле. Погляд, вирощений на проспектах-шосе, оточених захаращеними спальними районами довкола хаотичних заводів, сприймає наше недоруйноване місто як європейську екзотику. Виснаженим отруйними димами легеням навіть не треба їхати до гір – трохи менше загазоване автомобілями повітря  вже цілюще. Вимученим сурогатами печінкам і шлункам місцева горілка – як ліки. До того ж приємна впізнавана музичка, прийнятні ціни і послужливий народ.

Правдоподібно, що і туристами вони себе не почувають. Держава ж одна, і вона дедалі більше їхня. Пора подумати про квартири у центрі цього приємного міста, про якусь приватну територію у Карпатах… Проїздом тут можна і відпочивати, і рішати діла… І про які такі сади може йтися?.. 

Тарас ПРОХАСЬКО