На теренах Галицької Гуцульщини, як писав Володимир Шухевич, були такі весільні треби: обзорини, сватанє, заручини, благословлінє, запросини, зачинанє, заводини, повниця, дар, віріжінє, вінчінє, весіль, пропій, сіміїни, міни, колачини… Усього 22 елементи. Що з цього  багатющого весільного обряду залишилось сьогодні, рахувати не будемо. Фестиваль етнічного одягу “Лудинє-фест”, що проходив у Косові 7 липня, запропонував гостям поринути в атмосферу давнього гуцульського весілля, коли про збереження традицій ще не йшлося — вони були життєвою необхідністю і найвищою цінністю.

 

“Лудинє” – фестиваль незвичайний. Такої кількості автентичного одягу, передовсім гуцульського, сьогодні не побачиш ніде. Організатори “Лудинє-фесту” презентували в одному кількагодинному показі не лише традиційні строї з колекцій місцевих етнографів, а й сучасний етно-одяг із фольклорними елементами, зроблений молодими дизайнерами, викладачами та студентами Косівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, а також схожих закладів із Мукачева та Чернівців. Покази одягу чергувалися з виступами фольклорних колективів, які демонстрували публіці вищезгадані весільні обряди з притаманними кожному селу піснями та танцями.

 

Забуте слово “лудина” (“лудинє”) означає предмет святкової ноші. Не було нічого ближчого до тіла, як лудина — довга сорочка. Саме від цього слова, кажуть мовознавці, з’явилося слово людина. Якщо для сучасної людини вбрання є способом виразити свою індивідуальність, то у гуцулів воно виконувало передовсім захисну функцію. Від вітрів, від холоду і найголовніше — від вроків та злих сил. Невипадково гуцульське весільне вбрання  вражає незліченною кількістю елементів. Молодий і молода, або ж, як кажуть на Гуцульщині, “кнєзь” та “кнєгиня”, прирівнюються до творців нового світу. Одружуючись, молода пара дає початок новому поколінню, новому життю. Саме тому у весільному обряді згущуються образи світотворення та світобудови, а кожен елемент одягу інформував, оберігав та магічно діяв на наших предків. Яскраві кутаси, трясунки на капелюсі відвертають зле око й оберігають молодих. Хутряний кептар і хустки, пов’язані на молодій, символізують материнську велич жінки.

 

 

Вінки, віночки та чільця — особливий оберіг, який символізував дівоцтво. Традиційні весільні вінки гуцули плели з барвінку та калини, а в деяких селах зустрічаються ще й вінки з пір’я. Це пов’язано з уявленням про подібність дівчини на пташку. Коли на сцені “Лудинє-фесту” з’явилася молода у величезному пір’яному вінку, публіка ахнула від захвату. У цьому вінку молода із села Великий Ключів й справді схожа на паву. “У нашому селі кнєгиня на весіллі завжди вбирала такий пір’яний вінок, який мусив бути багато оздоблений золотом, а по центру віночка була вишивка, – розповідає Ганна Костюк, яка у цьому вінку не лише вийшла на сцену “Лудинє”, але й танцювала весільний танок. Каже, дуже важко втримати це все на голові. – Окрім колоритного вінка, молода має обов’язково мати ворічку. Це кольорові нитки, зв’язані в купу, або, як у нас кажуть, у фіст.” Гуцули вірили, що ворічка захищає усі сім центрів, які є в людини.

 

 

У Великому Ключеві, як і в багатьох українських селах, старі весільні традиції потрохи відмирають. Таких вінків на сучасних молодих практично не побачиш. “Сьогодні кожен весілля робить по-різному, але обов’язково має бути ходіння навколо стола — уклін і подяка батькам за те, що виховали, зростили і навчили. На кожному весіллі має бути деревце, прикрашене зіллям. Тато з мамою мають вішати зілля на це деревце, переважно барвінок, калину, різні пахучі трави, і відправляють дітей у щасливу дорогу”, – розповіла Ганна Костюк. А в селі Бабин ще й сьогодні у суботу рано перед весіллям баби несуть до молодого лудину — посаг молодої, серед якого святкове вбрання, ліжники, килими та інше. Колоритних жінок з Бабина з величезними вишиваними чи то міхами, чи то наволочками публіка ніяк не пропускала до сцени. Охочі сфотографуватися з такою екзотикою попросту перекривали гуцулкам дорогу.

 

Однак не всі елементи захисту у весільному вбранні доступні до споглядання. “Кнєгиня носила на весіллі червоний пояс, схований під сорочкою, – розповідає про секрети гуцульського весільного вбрання Ганна Фартушинська, викладач художнього ткацтва в училищі при Косівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. – Цей пояс одягався на дітородний центр і був захистом від відьом. Відьми найбільше слідкували за вагітними. Тому гуцули повитух дуже боялися і намагалися народжувати вдома самостійно. Особливо пильнували, коли дитина народжувалася “в сорочці”, адже відьми таких дітей намагалися придушити”.

У рамках фестивалю відбувся унікальний показ гуцульських весільних накидок — гуголь. Гуглі — це сутогуцульський одяг, який носили у Косівському та Верховинському районах. Біла вовняна накидка зі скромними візерунками для молодої і чорна або сіра — для молодого. Гугля вдягалася лише на весілля, каже організатор фестивалю Олеся Сапріянчук. У свята носили іншу накидку — манту. “Гугля для молодої завжди була білого кольору. Надзвичайно рідко траплялися сірі гуглі — це означало, що дівчина у такій гуглі виходила заміж, коли їй вже було за 20, – розповідає Ганна Фартушинська. – Розрізнення у кольорах робилося свідомо, щоб вирізнити таку молоду. Вважалося, що вона вже стара дівка. Але це не була образа. У цьому був закладений зміст — гуцули вірили, що первістка треба народити до 20 років, тільки тоді це буде здорова дитина. Лоно матері-гуцулки дуже оберігалося, щоб її не зурочили, не зґвалтували. Дівчат видавали заміж від 14 до 17 років тільки через те, щоб вони народили здорову дитину”.

 

Представлена на фестивалі збірка гуголь є унікальною. По-перше, тому, що колекцію цього вбрання представлено вперше в Україні. По-друге, накидки спеціально для весільного показу надали прості люди з Верхнього Ясенова, Криворівні та Косова, а також частиною колекції поділився етнограф Богдан Петричук – після фестивалю усі вони повернуться до людей. Ще однією родзинкою цьогорічного “Лудинє” стала виставка весільних та обрядових рушників 1906-2010 року, зібраних “по хатах” передовсім на території Косова. До творення колекції долучилися також кілька етнографів, які надали весільні рушники з центральних та східних областей, тож організаторам виставки вдалося через рушник поєднати цілу Україну.

 

“Цим фестивалем ми намагаємося привернути увагу молоді до автентичного одягу і ще раз нагадати туристам та гостям краю, що Косів — найбільший центр прикладного мистецтва у Карпатах”, – розповіла Олеся Сапріянчук. Попри те, що “Лудинє” – єдиний фестиваль етно-одягу в Україні і єдиний масштабний захід на Косівщині, який може по-справжньому привернути до краю увагу туристів, фестиваль проводиться виключно зусиллями громади та меценатів, які зголосилися його підтримати. Чим займається районна влада у галузі розвитку туризму?

Наталка ГОЛОМІДОВА