Коли говоримо про майбутнє родини, маємо на увазі, що діти переберуть наш досвід і продовжать наші традиції. Коли говоримо про майбутнє країни, маємо на увазі, що діти засвоять уроки, зроблять висновки і влаштують своє життя таким, як захочуть. Коли говоримо про майбутнє мови, згадуємо політиків і чиновників, патріотів і перешиванців, українофобів і «москалів». Боремося і «за», і «проти», тоді як істина на поверхні – спочатку є Слово. Для кожного з нас – слово українське. Сьогодні шукаємо його у книжках. Про сучасну дитячу літературу, критерії якісних книг та майбутнє мови – головний редактор видавцтва «Грані-Т» (Київ) Олена Мовчан.

 

– Свою життєздатність мова виявляє в письменстві. З середини 2000-х українська дитяча література переживає підйом. Бачимо, як щороку для дітей видаються десятки творів сучасних українських письменників. Більше пишуть українською, чи більше читають?

Життєздатність мова виявляє не лише в літературі, а зокрема і в усному мовленні. Обидві складові черпають одна з одної. Коли кажуть, що писати для дітей треба «їхньою» мовою, то саме це й мають на увазі. Що до пожвавлення видання книжок українських письменників – то це справді так, якщо йдеться саме про дитячу літературу. Ми незмінно це визначаємо своїм головним напрямком діяльності, оскільки є і пропозиція (талановиті сучасні твори), і попит (талановиті сучасні діти).

Однак мені здається, що надто велику «ставку» нині роблять на літературу, надто багато від неї очікують, забагато звинувачують. Коли йдеться про життєздатність мови, варто передовсім говорити про усне мовлення. Відколи швейцарський мовознавець Фердинанд де Соссюр виокремив складові «мова» (langue) та «мовлення» (language), вони розділяють суспільне та індивідуальне значення і звучання «мови», витворюють неповторну знакову систему, яка є повноцінно живою доти, доки нею послуговуються, доки вона є затребуваною.

Тому варто «копати глибше» – говорити про те, що і література, і усне мовлення тримаються на певній системі цінностей. І той, хто цю систему ідентифікує як свою, – говорить, читає, пише цією мовою. Як тільки в системі цінностей виникає «дірка», тобто не задовольняються певні потреби носія мови, він використовує іншу мову. Звідси походить те, що більшість мислячих україномовних людей без упереджень читають російські книжки. Або трагікомічні ситуації, коли в магазині чи у транспорті україномовна людина переходить на російську (почуття суспільної меншовартості). А на питання, більше почали читати чи писати, я відповім так: більше почали говорити українською – і це діти російськомовних батьків.

– Яка ситуація у нас в країні: видавець іде за читачем чи навпаки?

Кожен видавець вам розповість свою неповторну історію «стосунків» із читачами. Однак було б неправильно шукати істину в цих двох крайнощах – хто за ким іде, хто кого стимулює, – бо істина таки ж посередині. Адже як тільки хтось категорично перебирає на себе роль провідника і просвітника, то зв’язок буде втрачено: або виходитимуть книжки, яких ніхто не читатиме, або ідейних лідерів суспільства замінять наспіх зібрані анонімні фокус-групи. Окрім цього, поняття «читач» дуже загальне і дуже широке, це абстракція.

А коли перейти до конкретики, то процес вибору книжки, її читання і проживання – процес інтимний і делікатний, коли важить право вибору, виховання, освіта, настрій і душевний стан. І саме таким тоном треба вести мову про читачів. Не як про загальну масу, що не здатна через своє невігластво оцінити черговий видавничий шедевр, а як про окремо взяту людину з її неповторною життєвою історією. На читання є причини й мотивації, на НЕчитання також. «Проблемою читання» (порожнім за своєю суттю формулюванням) зазвичай замінюють комплекс суспільно-політичних, економічно-бізнесових та навіть психологічних проблем (і на рівні однієї людини, і на рівні родини), беручись до лікування наслідку, а не причини.

У стосунках нашого видавництва з маленькими читачами (це наша основна за кількістю і за акцентами діяльності читацька авдиторія), а також із їхніми батьками ми усвідомлюємо свою роль як «мудрого дорослого», що говорить про все – про родину, про світлі й радісні миті і про життєві труднощі, про природу, про життєві сили і про їх пошук та відновлення. Говорить чесно, називаючи все своїми іменами. Застановлюється на якісному талановитому матеріалі сучасної української літератури для дітей, використовує ілюстрації чудових сучасних українських художників.

– Назовете кілька імен?

Письменники, що пишуть для дітей – Марина Павленко, Зірка Мензатюк, Леся Воронина, Іван Андрусяк, Оксана Лущевська, Галина Малик, Катерина Паньо, Галина Вдовиченко, Ірен Роздобудько, Дзвінка Матіяш, Дмитро Чередниченко. Художники, з якими ми працюємо – Катерина Штанко, Володимир Штанко, Ольга Гаврилова, Надія Дойчева-Бут, Ольга Кузнєцова, Анна Сарвіра, Ярослав Коломійчук, з новеньких зірочок – Надія Каламєєць, Тетяна Копитова… Це, звісно, не всі наші автори й художники…. Але всіх не перерахуєш!

– Чи можемо говорити про розвиток україномовної літератури, дитячої зокрема, завдяки поширенню мови?

Можемо, однак частково. Мені здається, тут важить більше не факт поширення/прийняття/заборони певної мови. А той факт, що талановитий письменник визначає своєю ту систему цінностей, яка стоїть за поняттям «українська мова». І саме цією мовою він пише талановитий твір, який потрапляє до видавця з суголосною системою цінностей. Потім книжка для дітей потрапляє до родини, якій ця система цінностей також видається рідною. Це низка однодумців за переконаннями.

І тут усе зводиться до культурних маркерів в українському книговиданні, про які я писала окрему статтю. Є ті, 1) хто культурні маркери окреслює (ініціатори проекту – письменники, художники, перекладачі, видавці); 2) ті, хто їх послідовно утверджує (науковці, літературні критики, книжкові оглядачі, журналісти, книготорговці); 3) ті, хто культурні маркери споживає у своїй професійній діяльності (вихователі, вчителі, бібліотекарі, сюди ж зараховую і батьків); 4) ті, хто маркери споживає для свого зростання і розвитку (діти). І, звісно, є ті, хто маркери розмиває і руйнує. Від початкової зупинки «книжка» до кінцевої зупинки «щаслива дитина» чітко видно всіх діячів та наслідки їхньої роботи. А запорукою формування низки однодумців у цьому ланцюгу є сумлінне й послідовне виконання своїх обов’язків кожною ланкою.

– Видавництва мусять вибирати: язик і заробіток, або мова і збитки?

Для нашого видавництва це питання не стояло, не стоїть і не стоятиме. Зрештою, це збоку помітно «неозброєним оком» – варто тільки простежити за нашою діяльністю. Абсурдно в усіх сенсах – починаючи з духовного і закінчуючи фінансовим, – видавати сучасну українську літературу для дітей в Україні російською мовою. Мені здається, що навколо цього питання забагато нині нагнітається всячини. Адже україномовні родини як були, так і будуть україномовними. І якщо навіть припустити, що десь у якомусь офісі закон примусить батьків писати документи чи навіть розмовляти російською, то для своєї душі, для своїх дітей вони шукатимуть СВОЇ книжки, написані рідною мовою. І це варте того, щоби ми бралися до роботи ще натхненніше!

Знаєте, питання в людях, а не в законах. Треба наполегливо працювати далі, виробляючи проукраїнську гуманітарну «політику» – якщо не державну, то принаймні громадську. Відколи закон обговорювали в першому читанні й дотепер – ми здали до друку три україномовні книжки і завершуємо роботу ще над двома (зважте на пору відпусток). Просто треба працювати. І дуже прикро чути й читати про те, якими тепер сміливими і гідними стали люди… Хіба для пробудження гідності треба було закону?

– Які наслідки для книговидання закону «Про мовну політику»?

Частково я на це питання відповіла в попередньому коментарі. Додам, що у нас в суспільстві потреба соціалізації уже виданих книжок набагато гостріша, ніж потреба збільшувати наклади чи кількість назв. Зверніть увагу, скільки всього цікавезного для дітей видано – і як куцо, часто нефахово й незґрабно це представлено в медійному просторі. І головне – для кого пишуться рецензії, якщо батьки основної маси наших маленьких читачів не «сидять» ні на літературних, ні на видавничих сайтах. Кількість переглядів статей, скажімо, на ЛітАкценті – мізерна порівняно з кількістю споживачів культурного продукту у вигляді книжки, а склад користувачів «укомплектований» більш-менш стійко – одні й ті ж люди. Мене зараз чудово розуміють ті колеґи, які активно спілкуються з батьками. А решта представників культурного життя здебільшого в цей бік і не дивляться. Прикро, що так зміщені акценти і втрачена остаточна природа й мета рецензії як такої – соціалізація культурного продукту, а не оцінка, хто що сказав, хто скільки помилок зробив і хто кому елементарно мститься чи підігрує, – читач тут повністю «вилітає» з поля зору.

 – Сучасна  дитяча література «розмовляє» сучасною чи літературною українською?

Мова – штука жива. В тому сенсі, що креативні процеси в ній нуртують постійно. Вона взаємодіє з мінливим світом, з іншими мовами – щось нове входить в активний ужиток, а щось плавно переходить у «пасив». Скажімо, слово «дискета» два десятки років тому лише входило в обіг мовця, а тепер, з удосконаленням технологій, це вже «архаїка».

В літературі ці процеси – а вони цікавущі! – відображаються напрочуд активно. Власне кажучи, це одна з функцій літератури – реагувати на «живе життя» мови. У дитячому письменстві так само. Лексеми з царини сучасних технологій, із сленґів, медій – та звідусіль! – проникають сюди так само, як і в літературу «дорослу». Цього не треба боятися – з цим треба працювати. Відповідальний видавець – а «Грані-Т», ясна річ, є відповідальним видавцем, – у процесі роботи з письменниками і під час редакторської роботи з текстами визначає необхідний баланс між «сучасним» і «добрим традиційним», виходячи з потреб дитини і тонких, але життєво необхідних, моральних та етичних критеріїв.

– На що орієнтуватися, якщо хочеш вибрати для дитини добру українську книжку?

На професіоналів, які люблять дитину і знають, що їй потрібно. Самотужки тут упоратися непросто. Але є професійні колективи, видавництва, які вміють добирати такі тексти й такі ілюстрації, які вашій дитині точно не нашкодять, а багато в чому й допоможуть. Та які пильно «витримують» весь процес створення книжки – від авторського задуму й до, скажімо, добору паперу й кольору в друкарській машині.

Одне слово, довіряйте професійним українським видавцям. Нас небагато – але ми є!

– Книга формує дитину, зокрема її мову, світосприйняття. Добираючи літературу, ми виховуємо наших дітей українцями. Які книги і яких авторів в цьому сенсі Ви рекомендуєте? 

Знаєте, професіоналізм і «барабанний» патріотизм – це, на наш погляд, принципово різні речі. У нашому розумінні, патріотизм – і «мовний» у тім числі, – полягає в тому, щоби дати українській дитині українською мовою саме таку книжку (з кожної галузі знань, із кожної теми) яку вона хоче і яка їй потрібна. Щоби дитина органічно, природно, без «удовблювання», без «мук» сприймала світ українською – як живий, повноголосий і самодостатній. Патріотична робота професіонала полягає в тому, що він не каже дитині: «Читай це, тому що воно українське». Натомість: «Читай це, тому що воно класне, цікаве і корисне для тебе». А те, що воно українською мовою, що воно світоглядно і за духом сучасне українське – це зрозуміло a priori. Видавництво «Грані-Т» воліє працювати саме так. І в цьому сенсі рекомендує кожну свою книгу.

– Яким бачите майбутнє української мови? 

Великим! J

 

До теми:

«Хоче народ читати українською мовою – ніхто йому не заборонить»

Ксенія Донічева, головний редактор видавництва «Країна Мрій»:

Ситуація у дитячому книговидавництві неоднозначна. З одного боку, зріс попит на визнаних українських письменників. З іншого, письменникам-початківцям дедалі важче отримати шанс на випуск власної книжки. Але справа тут не в мові. На жаль, твори, що надходять до видавництв, часто далекі від ідеалу.

Ніколи ще не чула, щоби книжка не продавалась чи погано продавалась через те, що її написано українською мовою. Вважаю, так каже той, хто просто не усвідомлює, що видання не відповідає потребам читачів: неякісні або не зрозумілі ілюстрації, нецікавий текст, нецікава тема тощо. Та це жодним чином не стосується української мови. Всім відомий мудрий вислів: «Під лежачий камінь вода не тече». Аби домогтися результатів, слід добре попрацювати.

Я вірю, що принаймні у нашому видавництві відбувається активна «співпраця» із читачем. Спілкуємося з покупцями книг нашого видавництва, аналізуємо попит і робимо відповідні висновки. Якщо ж нам сподобалась якась книжка, то сподіваємося, що вона сподобається і нашим маленьким читачам та їхнім батькам. Ми цілком залежимо від покупця. Хоче народ читати українською мовою — ніхто йому не заборонить купувати наші книжки й книжки інших видавництв, що випускають українську літературу.

Що стосується української мови в дитячій літературі, то стовідсотково успіх має той твір, який є зрозумілим дитині. В цьому і полягає успіх відомих дитячих письменників: вони розмовляють із дітьми їхньою мовою, та водночас здатні чогось навчити маленьких читачів. У мене самої донька-підліток, тож уже маю чималий досвід вибору книжок для своєї дитини. Постійно цікавлюсь новинками видавництв, що спеціалізуються на дитячій літературі, надаю перевагу улюбленим із дитинства авторам, звертаю увагу на прізвища перекладачів. Звісно, просто беру книжку і читаю.

Улюблений автор моєї доньки — Всеволод Нестайко. Що би моя дитина не читала, вона обов’язково попросить ще одну книжку Всеволода Зиновійовича, бо він «пише правду». Я й сама дуже люблю цього автора, адже він просто і зрозуміло пише про складні речі, в нього тонке почуття гумору, він здатен достукатися до сердечка кожного маленького читача. Коли моя донька була маленька, вона захоплювалася віршами Ганни Чубач. І знову я поділяю її уподобання, бо й досі при згадці Ганни Танасівни в мене на устах з’являється тепла посмішка. Список добрих авторів може бути великий. Я рекомендую просто побільше читати книжок рідною українською мовою.

Я українка. І навряд чи зараз згадаю, коли спілкувалась чужою мовою. Це мій принцип. Живучи в Україні, я не почуваюсь самотньою у своїх переконаннях, а це означає, що я не одна така. Українська література житиме доти, доки люди спілкуватимуться рідною мовою.

 

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО