Коли Совіти розпалися, вони потягнули за собою в небуття і всю  промислово-економічну інфраструктуру – зупинялися фабрики і заводи, ліквідовувалися колгоспи. Так, це був болісний процес – безробіття, безгрошів’я, заробітчанство. Втім, не повважайте за цинізм, але був у цьому і певний позитив – для довкілля. Товариш розповідав, що після зупинки «Хлорвінілу» і магнієвого заводу в Калуші вперше нормально вродили огірки, листя на вишнях перестали чорніти від кислотних дощів, у повітрі зник звичний для калушан запах хлору. І таких історій можна розповісти багато.

Але все змінюється. Навіть попри кволу вітчизняну економіку ми знову стаємо свідками індустріалізації. В умовах дикуватого українського капіталізму вона часто не менш шкідлива для природи, ніж радянська. Капітал прагне прибутку, громадяни – роботи і грошей. Розплачуємося за це здоров’ям – своїм і своїх дітей. Яку насправді ціну готові ми заплатити? Де межа, хто і як її може провести? Бізнес? Влада, нерідко цим бізнесом «стимульована» і корумпована?

Сьогодні на Прикарпатті теж є свої мегапроекти – і в промисловості, і в сільському господарстві, що викликають занепокоєння в екологів і місцевих громад. Так, у Калуському і Галицькому районах активно розвиваються свиноферми данської фірми «Даноша». Поголів’я свиней уже перевищило 105 тис. Компанія створила 450 робочих місць. Начебто мали б радіти? Але  час від часу ми дізнаємося про отруєння риби в річках від викидів свиноферми, про постійний сморід, що накриває навколишні села, отруєння підземних вод… На всі скарги мешканців прокуратура відписує, що у неї немає підстав для реагування. Схоже, найкраще в цій ситуації – свиням. Про них влада турбується більше, ніж про людей, для яких майже ніколи не знаходиться «достатніх підстав». Проблему, принаймні частково, могли б вирішити біогазові установки для переробки відходів. Але це додаткові витрати, а навіщо вони бізнесу? Якщо йому дозволяють гадити – він це й буде робити. Власники ж не живуть у тих селах…  

Або ще один скандальний приклад – будівництво міні-ГЕС на гірських річках Прикарпаття. Їх запланували десятки. Екологи кажуть, це катастрофа для екосистеми Карпат. А інвестори і влада розповідають гуцулам і бойкам казки про те, як малопотужні міні-ГЕСи врятують українців від енергозалежності від Росії.

Є й дрібніші приклади. Зокрема, у селі Хриплин поблизу Івано-Франківська «Укрзалізниця» з метою економії коштів скидає стоки від своїх відомчих будинків у потічок, що вливається в Бистрицю-Надвірнянську. Що важливіше – «економія коштів» велетенського монополіста чи інтереси мешканців села й усіх тих, хто живе на берегах річки?

Так, для бізнесу прибуток – понад усе. Це його єдина статутна мета. Але стримувати його апетити, спрямовувати їх в прийнятне русло, змусити рахуватися з інтересами громад мала б влада. На жаль, я не бачу, щоб вона цим переймалася. Неприбуткова це справа – дбати про людей.

Вихід один – подбати про себе самим. Може, це звучить дещо патетично. Може, більшість громадян і не вірить у можливість якось впливати на владу чи грошовитих інвесторів. Але іншого варіанту немає. Тим більше, є досить успішні приклади, які показують, що не все так безнадійно. Скажімо, верховинцям таки вдалося призупинити масштабну забудову Черемоша міні-ГЕСами. Протестами і акціями гуцули змусили навіть обласну владу рахуватися з собою. А чому? Бо знають, чого хочуть, розуміють, що не готові за сумнівні дивіденди розплачуватися своєю малою батьківщиною і майбутнім дітей. Бо хочуть жити в країні для людей, а не свиней. 

Значить, можемо, коли хочемо?

 

Сергій АДАМОВИЧ,

депутат Івано-Франківської обласної ради