Мій дідо дуже не любив курей. Він любив, щоби на подвір’ї і в саду було чисто і спокійно. А кури роблять це неможливим. Кури зовсім не зважають на те, яким собі хтось уявляє своє подвір’я. 

Але дідо, перейшовши більшість випробувань двадцятого століття, курей терпів. Попри те, що не їв курячого м’яса. Терпів з любові до бабці, яка плекала курей, і до всякого Божого сотворіння. А ще він умів убивати. На жаль, перейшов добрий вишкіл. Умів убити будь-кого будь-чим. Хоч і був переконаний, що убивати можна тільки тоді, коли до цього спонукає якась регулярна армія, у складі якої на цей момент перебуваєш.

Якось його терпіння і розуміння урвалося. Серед курей, які його злостили, був півень, що поводився особливо нахабно. Тому півневі прощалося не раз, але тоді він попросту перейшов межу. Взяв собі за манір вискакувати комусь на плечі і дзьобати в потилицю. Я, малий, опинився, серед дзьобаних. І міг би таким бути ще багато разів, це мене не особливо кривдило, я тоді думав про те, що можна бути упокореним.

Наступного ранку півня вже не було. Дідо зарубав. Він не хотів бачити, як дитина потерпає від чийогось нахабства. 

Я в той час переживав захоплення етологією – наукою про поведінку тварин (не знаю, чим керувалася бабцина приятелька, вибравши мені в подарунок серед сотень можливих книжечок науково-популярну брошуру «Добрий день, білко! Як ся маєш, крокодиле?»). Мене переповнювало прагнення зрозуміти і порозумітися навіть з тими, чиї мова і, відповідно, спосіб мислення цілковито інакші. Убивство як вирішення нерозуміння здавалося мені надто примітивним вирішенням. Однак пізніше та ж етологія переконала мене, наскільки людська природа схильна до спрощення ситуації через убивство. Особливо тоді, коли надходить такий час, коли масове убивство видається найефективнішою ліквідацією складної проблеми.

І от тепер такий час прийшов. Межі нахабства перейдено, залишатися упокореним означає перестати бути. Навіть ті люди, які довший час вважали, що їх такі речі не стосуються, почали готуватися до того, що нарешті потрібно щось вчинити. Вчинити щось таке, чого вони ще ніколи не робили, але щоби це щось обов’язково переважило всю попередню бездіяльність і байдужість. Очевидно, що найперше, що приходить на думку, – когось убити. Що вже може бути ефективнішим і остаточнішим?

Тим більше, що розвиток подій привів до того, що об’єкта ненависті і праведного гніву стало дуже легко розрізняти. Як-не-як мова – ознака набагато вагоміша, ніж партійна ідеологія чи кількість майна. Ризикована акробатика з мовною політикою у країні зболеного народу тільки підштовхує до цього.

У такому випадку не має значення, хто уб’є першим (ненависті для цього вистачає і одним, і другим, і українцям, і росіянам). Зрозуміло, що спинитися потім буде важко аж до того моменту, поки хтось із кривдників живий. Про те, що тепер такого не може бути, думати не варто, бо завжди є саме так, як не може бути. До того ж ще ці вселенські апокаліптичні відчуття…

І власне тому так важливо пам’ятати про те, що, убиваючи, вбиваєш себе. Що убивство є передовсім визнанням власної безпомічності, безпорадності, приреченості і пропащості. Замість того, щоби думати про раціональність убивства, краще спробувати порозумітися з іншим і не налякатися його ненависті.

Коли ж говорити про раціональність, то українцям варто спробувати хоч цього разу не зірватися. Бо всі попередні рази до нічого доброго не приводили.

Бо це істерія, врешті-решт.       

     

Тарас ПРОХАСЬКО