Першу свою власну ферму Василь Плазинський із села Братківці Тисменицького району створив ще третьокласником на заколядовані гроші. А в 90-х роках він прославився як засновник першої в Україні приватної агрофірми. Сьогодні на фермі пана Василя “всякої тварі по парі” – і породисті коні, і корови, і віслюки, кози, свині, вівці, гуси, кури, фазани, лебеді… Такий-от агроковчег.

 

Ферма на болоті

Любов до землі Василь Плазинський успадкував від діда. Колись весь горішній кут села Братківці, який так і називався – Горі, належав дідусеві пана Василя. «На той час це було шість хат, оточених лісом», – розповідає фермер. Радянська влада вивезла його діда в Росію як куркуля, а родинне добро і землі передала колгоспу.

Сьогодні господарка Плазинських знову повернулася на дідівську землю. Після розпаду колгоспів фермеру дістався найгірший кусок землі у селі – болотиста місцевість біля лісу. На місці болота фермер викопав ставок, розгорнув навколо ґрунт і почав будівництво. «Два моїх хлопчики вже підростали. Один з них мав нахил до тваринництва, інший – до техніки, – згадує фермер. – Відповідно, ми почали будувати ферму для молодшого сина, будували своїми руками, бо коштів не було. Кредитів не брали, бо чомусь завжди їх боялися. Людей не наймали, бо не було чим виплачувати заробітну плату».

Так у болотистому полі сім’я Плазинських спорудила ферму. Скориставшись старими зв’язками, пан Василь перевіз туди вживані вантажні вагони, які використовує як склади для зберігання кормів для тварин. Поруч спорудив два гаражі – один для ремонту техніки, інший – для її зберігання. «Були неприємні моменти. Сусіди не дозволяли перевезти ці вагони, обурювалися, що ферма псуватиме екологічну атмосферу у селі, – розповідає фермер. – Зараз люди зрозуміли, що ми не псуємо нічого, а тільки їм допомагаємо, зрозуміли, що фермерське господарство пішло їм на користь. Але переконати їх було дуже непросто».

Зараз у господарстві Плазинських приблизно двадцять одиниць сільськогосподарської техніки – комбайни, трактори тощо. Пан Василь з синами допомагає обробляти землю всім навколишнім селам – заготовляють сіно, сіють та збирають пшеницю.

На місці колишнього болота прозорий, чистий ставок. Декілька років тому тут поселилися три диких лебеді. Один з них якраз обідав у гусятнику Плазинських. «Хочуть – плавають на воді, відлітають-прилітають, а хочуть їсти – перелітають до гусей», – розповідає фермер, демонструючи своїх гусей, серед яких походжає дикий лебідь.

За гусятником розташований величезний свинарник на дві сотні свиней. Окремо живуть поросята, призначені для відгодівлі, окремо свиноматки. В одній із загорож живе самець з кількома самками, в іншій – ще два самці. Як пояснює господар, тримає їх на заміну – як, не дай Бог, захворіє головний кнур. Неподалік у полі випасаються племінні коні. «У Богородчанах мав власний іподром один з високопоставлених міліціонерів, коли його звідти перевели, коні здихали з голоду, і я їх звідти забрав, – розповідає пан Василь. – Такі худі були, що м’ясокомбінат не хотів брати». Наразі у фермера 12 коней шести різних порід. Каже, що готовий віддати їх за символічну ціну у добрі руки. Адже йому коні потрібні не для краси, а для того, щоб возили гній. У господарстві пана Василя також кози, корови, вівці. Захотілося екзотики – придбав ослів та страусів. Фермер розповідає, що навіть взимку його худоба пасеться в лісі. «Взимку у лісі багато папороті, смерек, листочків, ожини. Коли коні, корови, кози повертаються з лісу, навіть не хочуть дивитися на доброякісну конюшину», – каже фермер.

 

Наколядовані кролі

Пан Василь жив у бідній сім’ї, тому змалечку мусів сам на себе заробляти. «У третьому класі я заколядував 4 рублі і купив три кролі, – згадує пан Василь. – Треба було обійти 400 хат, бо в кожній хаті давали по копійці». Через два роки хлопчик розплодив приблизно 80 кроликів. Здавав їх на пункти прийому тварин і вже в шостому класі купив козу. Підробляв юнкором у районній газеті. «Звичайно, то були статті на рівні «ластівки прилетіли», «картоплю в колгоспі розсипали», – згадує фермер. – Слово коштувало три копійки, стаття 3-4 карбованці. Але для мене це були шалені гроші у той час, коли зарплата була 100 карбованців». Згодом розвів кіз, продавав молоко. «У селі стався нещасний випадок. У бабці, яка розводила кіз, згоріла хата і всі її утриманці. Їй виплатили страховку, і я їй продав оптом всі свої кози за 400 карбованців», – розповідає чоловік. Тоді чоловік купив першу корову і почав будувати стайню. До того, за словами Плазинського, худоба жила у сяк-так склепаному самотужки тимчасовому приміщенні.

 

Перша фірма

Думка про створення приватної агрофірми виникла після того, як Василь очолив колгосп. Згадує, що нажив у той час немало ворогів. «Іван напився, я йому дав чортів – він за мене вже не голосує. Одну бабу зловив у буряках, що крала, баба на мене злосна. Інша пасе корову у пшениці, кажу: ну ви совість маєте, ходите до церкви і женете у хліб-пшеницю корову? Тобто щороку додавалося людей, які були мною незадоволені, бо кожному я зробив якесь зауваження. Мені набридло бути хлопчиком для биття», – згадує Плазинський. До речі, пан Василь був чи не єдиним безпартійним головою колгоспу. До партії його не брали, бо його родичі – куркулі.

Попри те, що робота давалася важко, за два роки він показав серйозний результат і поставив перед районним керівництвом ультиматум: або створює приватну фірму, або звільняється. За словами Плазинського, на той час навіть районний юрист не уявляв, що таке приватна агрофірма. Десь приблизно через рік районне керівництво таки дало йому добро. На базі колгоспу імені Лесі Українки (село Березівка) і селянської спілки «Братковецька» (село Братківці) Василь Плазинський створив агрофірму «Росинка». Як і в колгоспі, на аграрній фірмі основним майном фірми були людські паї.

«Було зроблено дуже багато помилок, зокрема майнових, згадує Плазинський. – Вони мене заставили взяти борги двох колишніх колгоспів на свою приватну агрофірму, яка тільки утворилася і стала банкрутом», – пригадує ті часи пан Василь. Відновлювати господарку фермер взявся за власні кошти, та вчорашні колгоспники так працювати не звикли. «Я купив міндобриво, послав бригадира його розсипати, а він поїхав у сусіднє село продавати. Я з Тернополя привіз пшеницю – за ніч розікрали. Почав звільняти, почав їх ставити на інші посади», – розповідає фермер. Боротися зі звичками селян було важко. Тим більше, з усіх боків дорікали, що робить бізнес на чужому майні – на землі пайовиків. Через рік вивів фірму на прибутковий рівень, але на загальних зборах села пайовики обрали іншого голову агрофірми. А наступного дня підприємець створив фірму на власній землі під назвою «Росинка-М». «Мені дали найгірший кусок землі і для сміху болота, – розповідає чоловік. – Противилися тільки мисливці, казали: «Де ми качок будемо стріляти?»

Так чоловік розбудував власне господарство. Зараз може дозволити собі найняти працівників. Та все одно левову частку роботи виконує разом з синами. Скаржиться на сусідів, які не хочуть працювати. «Люди в мене працюють з Галича, Городенки, Калуша, Косова. Їздять по 50 км на роботу, а свої сидять без роботи і не працюють», – говорить підприємець. Молоком, м’ясом та овочами фірма Плазинського забезпечує чи не всі лікарні Тисмениці та Івано-Франківська.

Попри те, що заробляє немалі кошти, чоловік не соромиться проїхатися по селу на фірі. Єдине, за чим шкодує, – що його зараз не бачить його дідусь, який називав його ледарем.

Марія ГАВРИЛЮК