У гуцульській історії був один файний момент.

Тут вже була Австрія. Цивілізована європейська держава – а першою і основною ознакою європейської цивілізації (цивілізацію не треба плутати з культурою, ці речі врешті є антиподами) завжди було визнання власності – зіштовхнулася зі спротивом великих польських землевласників, які, як теперішні пострадянські олігархи, ностальгували за колишньою величчю втраченого польського королівства і сприймали законодавчі реформи Австрії як вибрики окупаційної влади. А тому монархічно-бюрократична австрійська машина, не почуваючи себе достатньо впевненою на нових землях, експериментувала із демократичними, електоральними іграми. Посполитий народ, гуцулів, якийсь короткий час трактували як засіб у боротьбі зі свавіллям магнатів.

Дійшло до того, що австріяки були готові амністувати опришків, дезертирів, призупинити набір у військо і ввести податкові канікули, лиш би демократичним способом підважити польських землевласників, які ніяк не могли втямити, що таке правова централізована держава.

Більше того. І цісар, і бюрократія легалізували намагання гуцулів до автономії і традиційного права.  Діяльність представників влади була призупинена. Гуцулам запропонували створити власне самоуправління. Піднайшли і особу, якій можна було передати всі повноваження у контактах з народом. Це був видатний опришківський отаман, який ще вчора активно воював проти режиму. Народ довіряв своєму лідерові хоча б тому, що він сам назвався лідером, а це вже дуже багато означає для людей, які приховували навіть своє вміння читати, знаючи, що того, хто чимось вирізняється, карають і нищать особливо жорстоко.

Першим завданням лідера було формування делегації чи депутації до цісаря. Тобто, треба було зібрати представницький корпус, який мав прийти «до Відні» та виразно викласти скарги, побажання і вимоги люду краю.

Отаман був затятим демократом, хоч і не знав цього слова. Замість того, щоби відразу самому призначити депутатів, він вирішив провести чесні вибори. Але мусив перечекати літо. Влітку будь-які вибори видаються кумедними. По-перше, багато роботи. По-друге, людина все ж таки є істотою енергетичною. Ціле її життя підпорядковане проблемі набирання і витрати енергії. Врешті, саме брак енергії є стимулом для різної діяльності, чий зв’язок з поновленням енергії є безпосереднім, але не очевидним. А влітку енергетичні потреби вповні задовольняються сонцем, ягодами і грибами.

Тож вибори відбулися аж восени: маємо чєс, казав отаман. Представники усіх гуцульських громад і родів зійшлися на одному місці (роди – важливіше, ніж громади). Отаман постановив, що досить буде двадцятьох депутатів, най роди вибирають і погоджують. Спочатку кожен другий хотів іти до цісаря. Сам себе вибирав і ще просив побратима про голос. Мало хто отримав два голоси, бо й інший вважав, що він має піти у депутати. Потім роди почали гуртуватися, щоби хоч хтось із них пройшов вибори. Правда, кілька дуже потужних родів відразу постановили, що це комедія,  і навіть не збиралися висувати кандидатів. Але сиділи тут же, курили люльки і аналізували хід виборів. До обідньої перерви кандидатів набралося понад сотню. Ще й баби обступили отамана і наполягали, аби якась із них конче потрапила у делегацію. Треба було знайти якесь справедливе рішення. І отаман його невдовзі оголосив. Оскільки є так багато гідних – мудрих, поважних, ґаздівських, – то потрібний якийсь несподіваний спосіб, щоби відібрати найгідніших. Най кожен з кандидатів кидає бартку, вирішив отаман. Аби бути в депутації, треба три рази стяти запущеною барткою галузку із вільхи на протилежному березі Черемоша…

Кидали довго, але ідея виявилася чудесною – до вечора була сформована пишна депутація із двадцяти осіб, які відповідали усім вимогам. Через кілька днів вони сіли на власних коней і помандрували до цісаря на переговори. То була найгарніша парада на цілий Відень. Та й переговори можна назвати більш-менш вдалими, бо хоч ніхто і не годен був щось сказати, то принаймні не зганьбився нічим дурним.

А ідею самоврядування якось замнули цісарські бюрократи. На то вони, зрештою, і є, аби таке знати.

 

Тарас ПРОХАСЬКО