Півтора року перетворення чорно-білого у різні кольори і навпаки, відтворення графічності світу, відчування кольоропередачі – цього достатньо, щоб почати мислити фотосюжетами. Виставка «Інспірація» фотохудожниці Уляни Паливоди (Низова, 2, «Чотири кімнати», до 30 жовтня) – це передусім поринання в певну атмосферу. На знімках Уляни немає нічого домовленого, є видих, осяяння, чуття. Власне усі ці недомовленості і є найсутнішими в її  сюжетах, мареннях, доторках. Вони дають цим картинам безлічі життів.

Улянина розповідь починається із самого процесу: «Оскільки дуже часто я підхоплюю натхнення саме у міста, тому і фотографії часто «вуличні», в мене майже немає постановочних фото. Можна сказати, що сюжет є первинним, я бачу його (а може, то він знаходить мене) і потім обдумую способи його передачі, ракурс і особливості зйомки, технічні аспекти, і тоді роблю знімок. Зазвичай зважую, яка сьогодні погода, яка потрібна плівка для цих умов, які будуть мої ймовірні маршрути сьогодні, який фотоапарат я візьму, і просто виходжу з дому, а головне – залишаюся відкритою для сюжетів. Їх дуже багато навколо, завжди. Просто треба дивитися».
Улянині фотографії починаються виключно з плівки аналогових апаратів і цим вибором, мабуть, визначається багато що. Фото з плівки більш щирі і природні, відтак в них приваблює непередбачуваність результату і тремтіння в його очікуванні. На якомусь етапі ця хімія стає майже магією. Аналогова фотографія дає багато цікавих можливостей відійти від стандарту, тоді як у цифровому апараті можна підібрати автоматичні налаштування і техніка може практично все зробити сама. Відтак автору залишається замало простору. При зйомці на плівку потрібно враховувати дуже багато аспектів: експозиція, діафрагма, чутливість плівки, різні процеси проявки є добрими інструментами вираження, яких може забракнути в цифрі. Від урахування усіх цих аспектів, зрештою, і залежить кінцевий результат і втілення задуму. Звісно, можна це все зобразити з допомогою комп’ютерної обробки цифрових зображень, спробувати відтворити ефекти… але це вже буде неправда, впевнена фотохудожниця. Атмосферні фото – це передусім сконденсовані відчуття, які ловляться свідомо і які є неможливими до обминання фотооб’єктивом.
 Уляна розповідає про свої роботи проникливо і детально, чомусь, думається, саме так, як і творить їх: «Сам процес фотографування для мене – це спроба поділитися тим, що я бачу. Іноді виникає гостра необхідність ділитися своїми враженнями з кимось. Тоді це все набуває повнішого змісту. Очікування фото – надзвичайно трепетний момент. Важко дослівно це описати. Трапилось почути порівняння цього з очікуванням молодого батька новин, хто ж народився – син чи донька? Можу спробувати з цим погодитись».
Водночас у фотохудожниці є чітко табуйовані зони для знимкування. Це, перш за все, моменти  такої емоційної відкритості, яка, вочевидь, не призначена для показу іншим. Ймовірно, сюжети таких фото можуть бути дуже сильними, однак навіть це не є достатньою спокусою: «Скажімо, я точно не буду знімати в храмі, людей за молитвою».
     Сюжетність в цих роботах є якоюсь майже позасюжетною. Часто це люди в місті – люди в різних ситуаціях і різному оточенні, відбиття міста в людях. Іноді це архітектура, але тоді йдеться про графічність чи колористику, про форми і лінії. Йдеться про сюжети як спробу дослідження міста і людей. Серед усіх фотоісторій Уляни можна сміливо виокремити краківські: «Краківські історії відрізняються насамперед тим, що там моє сприйняття міста трохи інше. Я вірю, що для того, щоб показати об’єкт своєї зйомки достатньо добре, треба провести з ним багато часу. Я живу в Кракові майже рік, цього достатньо, щоб пройшла перша туристична ейфорія і я змогла почати помічати різні риси його унікальності».
Історії живуть десь зовсім поряд, у кожному дні, у кожній годині, головне — їх побачити і зуміти зловити: «Наприклад, історія з акордеоністом і дівчиною, яка слухає його музику і посміхається. Чи з двома янголами, що йдуть вулицею. Вони просто були переді мною, я побачила і не змогла пропустити. І це, напевне, та спроба вхопити частину дня, того, що трапилося зі мною, в тому часі і просторі, вхопити це і мати змогу поділитися».
Нецентральність зображуваного теж є відчуттєвою особливістю картин Уляни. Об’єкт зйомки не завжди мусить бути в самісінькому центрі. Є якийсь центр уваги, і вже за особистими уявленнями композиції фотограф розміщує всі інші деталі кадру. Таким чином, щоб краще передати  ідею, настрій моменту.
З фотографів, які вплинули, Уляна називає Роберта Дуано і, звісно, Енді Ворхола. Передовсім це дуже сильні враження і надихання на нові експерименти.
    До об’єктиву молодої фотохудожниці вже встигли потрапити Івано-Франківськ, Львів і Краків. Починалося все з фотокурсів навесні 2007-го і навряд чи закінчиться. Світ широкий.

 

Тетяна ЄРУШЕВИЧ