Днями мене зустрів на вулиці давній знайомий. Ще з тих часів, коли я був барменом, а він моїм клієнтом. Вже тоді, п’ятнадцять років тому,  він працював молодим чиновником десь у нетрях обласної адміністрації. Я вже давно не бармен, а він ще й далі у «білому домі», хоча, мабуть, зовсім іншої категорії чи рангу, не знаю, як у там них з вислугою, заслугами і так званою компетентністю. В кожному разі – око бармена таки залишилося – він далі випиває у тому самому стилі: регулярно, якісно і конфіденційно.

Привіт, здоров, як там. А далі він каже – чув, чув, пора би було занести мені якусь свою книжку, з владою треба дружити…

Відразу попереджаю, що книжок мені ніколи не шкода, я дарую і свої, і чужі часто і охоче, навіть люблю цей кругообіг книжок у природі.

Але цього разу мене просто накрила якась печаль. Якась безпросвітність усвідомлення того, в якій дрімучій теміні доводиться жити. Скільки грубих проїздів, скільки нерозуміння світу задемонстрував один-єдиний не найгірший чиновник і член якоїсь політичної партії!

Хто це – влада? Він? Він дійсно вважає, що є владою. Він не каже про себе – працівник сьомого департаменту однієї із обласних адміністрацій України. Він каже, що він – влада. І я впевнений, що каже правду, тобто, те, що відчуває. Але яка він влада, чим він володіє? Здається, що він не надто знає, що робити із собою, однак не має сумнівів, що робити з нами, підвладними, і з українською державністю. У свідомості цих людей не укладається, що тепер вони – просто мої бармени, а я і ми – їхні клієнти, яким ми даємо неважку роботу, і  яких вони повинні старанно обслужити. І ще: ніякого обов’язку дружити з усією владою немає. Тим більше, що у їхньому барі не надто приємно.

А ще така деталь стосовно книжки. Він – типу еліта. Він отримує нормальну платню. У місті є кілька книгарень, де можна купувати книжки. Але він цього не робить. Моя книжка цікавить його не як книжка, а як те, що я можу принести у їхню печеру для вияву дружби з владою. Бо що ще взяти з письменника, він навіть бринзи чи сантехніки не має.    

На це, мабуть, є свої історичні причини, але мене вони мало цікавлять. Важливіше просто не пропустити зауважити однієї суттєвої речі. Коли тепер говорять «з владою треба дружити», то говорять це так, як впродовж століть повторювали народну мудрість – «з нечистою силою треба дружити». Власне у цьому полягає суть українського поганства. Богові – Боже, а з нечистою силою треба дружити. І жарти про те, що ми є відьомським краєм, є жартами про людське око. То колективне сотворіння, яке називає себе владою, всі ці чиновники і депутати якраз взяли на себе функцію відьом, магів та інших непростих посередників із нечистою силою, дружба з якою може допомогти у вирішенні якихось питань.

Тому українська демократія подібна на контейнери для роздільного збирання сміття, коли потім це сміття, насправді, все одно вивозиться на одну купу. Демократія радянського типу. Вона обмежується незаперечним правом складного вибору із переліку людей, які якимось чином потрапляють у перелік. І все. Ти вибрав – до побачення. Претензії розглядатимуться в окремому кабінеті. Іншого впливу на цих непростих ти вже не маєш, бо вони вже стали тобою, тим, кому належить вся повнота влади у цій країні. У їхньому барі свої правила – вхід – копійка, вихід – гривня. І правий завжди той, хто правий.

Згадую свого улюбленого Гійома Левассера де Боплана, той фрагмент, де він розповідає про українські вибори отамана. Коли люди самі думали, кого б то ним зробити. Коли врешті пропонували – будь нашим отаманом. Якщо ж той, кого обирали не погоджувався добровільно, ніщо йому не допомагало. Казали лишень, що в такому разі він не гідний такої честі й на місці вбивали його як зрадника. Той, що погоджувався, дякував за честь, хоч і зауважував, що не спроможний все робити якнайліпше. Влада його абсолютна, але він нічого не чинить без згоди військової ради. Коли ж трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу обирають іншого. «За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні», – додає Боплан.

Після цього якось інакше дивишся на списки кандидатів.

Тарас ПРОХАСЬКО