Ці бойки – найхимерніше плем’я вздовж і впоперек Карпат. Ні з ким більше нема стільки мороки. Бойки трохи німі. Вони не годні розказати про себе. Вони, як і німці, себе бойками не називають. Бойко – для них образливо. Кажуть про себе: верховинці, русини, галичани, лиш не бойки. Можуть ще змиритися з Бойківщиною, та й то ніхто з них не знає меж своїх ареалів.

Звідки пішли бойки, що ця назва означає, ким вони є тоді, коли їх майже нема – це головна проблема інтелектуалів усіх ґатунків, в тому числі і тих, які вирвалися з бойків у люди, але не самих бойків.

Вони такі виразні, коли бути серед них, але стають протічними, як їхні води, коли намагатися знайти їм якісь означення.

Найпоширеніше із означень – сусідське, гуцульське – дурний бойко. Про гуцулів бойки не кажуть, що дурний, кажуть: хитрий.

Бойки були колись білими хорватами, які мали свою прекрасну підкарпатську країну, яку бачили і Константин Багрянородний і Масуді. Тих хорватів давно-предавно поневолив Київ. А потому вони ішли на верхи, розділені між Уграми і Червоною Руссю. І там, і там бойки трималися свого. Але цього вже ніхто не пам’ятає, тому нема що казати, тому трохи німі.

Замість так вони кажуть «боє». І до всього додають заперечення бо. Усе пояснюють цим оправданням.

Століттями їм казали, що вони – найгірші з людей. І це в’їлося у їхні лиця. Вони знають, що найкраще бути між собою, аби ніхто не казав, як вони недоладно виглядають. Але без бойків не обійтися, коли роблять фільми про старі часи, немає значення чи про середньовіччя, чи про середину двадцятого століття. Все одно їх лиця нетутешні.

Так само, як і побут. У кожній деталі більше минулих століть, як теперішньої моди. У них ще так багато предметів і рухів, яких вже ніде нема, у них ще так мало усього, що є вже всюди.

Всі вони люблять солодку водичку. Тепер купують у склепах багато пластикових фляшок з хімічними напоями. Здійснилася мрія, що вода має бути солоденька. І не треба ні цукру, ні меду.

У цих горах тяжко було запровадити панщину. Тим більше, що серед бідних простих бойків було надто багато шляхти. Найстаріші аристократичні землі давньої України. Тут найбільшу силу мала громада. Часто в одному селі громада складалася з двох громад – прості селяни одне, а шляхта, такі самі селяни, інше.

Отож, це країна війтів, солтисів, радних і присяжних. Тут ніколи не було персональних податків – тільки громадські, тут ніколи убогих членів громади не забували підтримати спроможніші, тут ніколи не віддавали своїх злочинців у чужі руки, карали самі.

Тут дуже різні форми гір. У жодних Карпатах нема такої розмаїтості базових форм. Частина з них видовжена, як вироби з тіста чи сиру, частина – неначе божевільна сукупність кротовиння. Найбільше лісу – якраз на тих купищах.

Вони тут всі браконьєри. Вони вирубують, вирізують, приховують, вивозять, витягають смереки, ялиці і буки. Для цього їм потрібні сокири, пили, коні і вантажівки. Вони не мають серйознішого заняття, як вирубування дерев там, де цього робити не можна.

Звірину вони вбивають для приємності і справедливості, а рибу вибивають для порядку.

Вони й між собою люблять з’ясовувати не так силу і вправність, як здатність бити. Часто б’ють тим, що під рукою – буком, каменем, ланцом, лопатою, сокирою, бензопилою «Дружба».

У них безплідна земля і багато дітей. Їхня звична їжа – то овес і ячмінь, від якого пече в стравоході. Радянська епоха стала гастрономічним проривом, бо бойки навчилися спочатку купувати, а потім робити консерви.

В них усе було дерево, тому було тепло і димно, була сіль, були гриби, але не було доброї глини. Не було гончарів і начиння. Гуцули дивувалися з такої дикості – у бойків миски були вирізані у стільниці. І Бойківщиною ходили дротярі – майстри, що обмотували дротяними сітками найцінніші глиняні горщики і макітри. Бойки натомість ішли світами косити, цілі загони косарів, заки достигало своє  сіно на верхах, встигали його зробити на долах.

Ще бойки мали довгі хижі з багатьма брамами під одним дахом і прекрасні дерев’яні церкви, місця для яких вибирали так, аби заграла уся місцевість. Тепер, дивлячись на те, що лишилося, стає зрозуміло, що краса їхнього мінімалізму – від бідності. Доки бойко убогий, доти краса навколо нього правдива. Навіть найменше покращання життя веде до незбагненного несмаку.

Найдовше незіпсута бойківська естетика зберігається у ленд-арті, у графіці рядів потиченої  фасолі на оброблених прямокутниках похилених городів серед трав під лісом.

Бойки якісь такі, що не хочуть нічого знати, не вірять нічому, що їм хочуть сказати. Вони залякані і безжальні одночасно.

Їхні мелодії запозичені, казки жорстокі, а найкращою дитячою забавою є здирання дерну. Вони вперті і закостенілі, у їхній мові найхарактернішим звуком є твердюще і глибоке архаїчне «и». 

І ще бойки прославилися своїми сушеницями. З покручених напівдиких яблунь, грушок і сливок вони визбирували плоди, сушили їх там, де тепло і димно, і розносили своєю частиною Європи.

Ключем до цього дивовижного люду, до цих європейських екзотів, у яких ще нема всього того непотребу, який помалу витісняє з Європи Європу, є те, що вони так і не зрозуміли Воскресіння. Бойки – це народ Різдва. Зимові зміни ландшафту, вертеп, коляди, перебиранці, Христос ся рождає, весь  цей божественний антропоцентризм, ці теплі воли і вівці, ця пісна вечеря, ця нічна варта, ці грубі руки і новонароджений у них – ото найвища сакральність, поза якою нема нічого ліпшого. Різдво тримає бойків, як вони утримують Різдво.

І я нікого не можу образити, бо сам є бойком.

 

    

Тарас ПРОХАСЬКО