Правду кажучи, мене зовсім не обходить стан доріг в Україні. Я звик до того, що навіть у центрі мого міста деякі вулиці нагадують оборонні лінії на рівні військової інженерної думки 30-х років минулого століття. Мені з дитинства подобається гицкатися у автобусі або машині так, щоби аж скоботало у нутрощах. Мені подобається усвідомлювати власну вправність, коли їду цими дорогами на ровері. А ще мене гріє спогад про їзду на бронетранспортері, коли не відчуваєш жодних ям навіть сидячи на його даху. 

З часів такої моєї їзди минуло вже чверть століття, вже перестала існувати імперія зла, і на карті Європи з’явилися небачені досі країни, а дороги залишаються такими, якими вони були ще тоді, коли про можливі ями попереджав один великий червоний прапор при в’їзді на кордон цієї країни.

Незмінність цієї традиції час від часу тільки посилюють безвідповідальні обіцянки різноманітних людей, яким за правилами гри потрібно щось обіцяти, щоби стати тим, ким вони прагнуть стати. Були вже всілякі – наші, їхні, прийшлі, зальотні, господарники, патріоти, екстремісти, технократи, ідеалісти, консерватори і навіть поодинокі комуністи. Але нічого переломити не вдалося. Не допомогли ні модерні асфальтові заводики, ні куплена комп’ютеризована закордонна техніка, ні бригади літніх жіночок, порядних галичанок, ні екстраординарне фінансування. Здійснити обіцяне не спроможний ніхто. Спочатку я думав, що вони нас дурять. Щось обіцяють, а потому і не збираються обіцяне виконувати. Але згодом зрозумів, що дурять вони передовсім самі себе. Обіцяючи те, що здається здійсненним. Тобто вони, ті, що обіцяють, просто не компетентні. Вони, милуючись своїм образом, просто не бачать, що здійснити обіцяне наразі неможливо. І ці їхні ілюзії є річчю набагато небезпечнішою, ніж природне бажання обдурити. Це як у медицині – злочин полягає у неграмотній діагностиці.

Грамотною діагностикою вразила мене нещодавно спеціалістка з антропології і звичаєвої історії зі Швейцарії, яка була вражена, наскільки наші дороги відповідають тому станові, якого слід було сподіватися, керуючись знаннями антропології та історії звичаїв. Я був захоплений її спокійним ставленням до побаченого. Їй було зрозуміло, що те, що є тепер, може бути тільки таким, яким воно є тепер. І те, що є, є закономірним наслідком довгої послідовності певних рішень, вчинків і явищ, які були досі. І того, що було, змінити неможливо, тому тепер є тільки так, як дозволяє вся ця попередня послідовність. І для того, щоби щось стало інакшим, потрібно не просто трохи часу, щоби це щось змінити, а знову ж цілої послідовності відповідних кроків, вчинків, рішень і ставлень. Потрібно достатньо багато часу, бо йдеться не про ремонт дороги, а про тривалу трансформацію звичаїв. І жодна добра сильна воля, не кажучи вже про обманні рухи і демонстрації, не зарадять.

( Із переліку причин, які унеможливлюють чудо, я запам’ятав тільки декілька. Не може тепер бути кращих доріг, бо тут почали робити мощені дороги тільки два століття тому, бо дорожні роботи тут довгий час були вимогою панщини, бо ставлення до часу і до зручностей тут особливе, бо тут торгівля довший час була у руках чужинців, бо тут дороги приносили переважно небезпеку і лихо, бо тут робітники не зацікавлені у тому, щоби працювати добре, бо тут кілька десятиліть була радянська влада, бо тут спочатку будують хату, а тоді роблять дорогу, а не навпаки, бо тут еліта може змиритися з такими дорогами, бо тут не прийнято дотримуватися приписів технології, бо тут відсутні громадські туалети, бо тут спільне вважається нічиїм, бо тут не вважається ганебним залишати після себе сміття на берегах річок, бо тут відсутня стратегія національної безпеки…). Достатньо?

Тарас ПРОХАСЬКО