Харківська група BandurBand за останні півтора року своїми виступами зчинила фурор як серед меломанів і всякого фестивального люду, так і в середовищі поважних музичних критиків. Вибухова енергія, високий професійний музичний рівень і зіграність, які не дають цій енергії розповзтись по сцені, а лавиною накривають слухача, якісне продумане шоу (в групі більшість є професійними театральними акторами), досить незвична, панківська інтерпретація виконання на такому традиційному інструменті як українська бандура – це ті складові, які дозволяють говорити про появу на українській сцені надзвичайно перспективної і цікавої нової музичної формації.

«Галицький кореспондент» розмовляє з лідером групи, гітаристом Павлом Савєльєвим.

– Після вашого концерту враження якогось роздвоєння: таке стильне  іронічне шоу, і раптом така банальна назва – BandurBand. Де і що я не зрозумів?

Колись на самому початку існування нашого колективу само собою постало питання назви. Було запропоновано два варіанти: перший – “Васько де Гамма”, ну і другий BAndurbaND. Після довгого засідання, як в парламенті, більшістю було прийнято рішення назватися так, як власне зараз і називаємося. Був у іронічній формі розроблений нами переклад цього слова :  “BAndurbaND”( читається як «бандурбенд» ) і означає: -“Банд”-банда. “Ур”- Україна (скорочено), але без літери «К». “Бенд”-музколектив. “Бандур”- так як і музичний інструмент, але з останньою літерою “А”. “Урбанд”-урбанізація. І так далі досхочу. Можна бавитися в асоціації. Ну і банальна назва по-банальному легко запам’ятовується!

– Що  ще потрібно для того, аби  можна було легко запам’ятати групу, на твою думку?

Гарний виступ. Цікавий стиль музичний. Вміння спілкуватися з публікою (хоча, напевно, не завжди). І, курва, хороший піар, бо зараз без нього якось важко доводиться існувати сучасним гуртам. Мені здається, що, наприклад, раніше для запам’ятовування гурту вистачило б і перших 3 пункти, бо після виступу цікавого колективу, як то кажуть, “йшла брехня по селу”. Але зараз цього замало!

– Розкажи детальніше про групу, видно якість музичної підготовки. Освіта у вас яка?

Гурт вже неодноразово міняв свій склад… Від початку залишився тільки я – такий собі носій автентичності. Гурт був заснований мною і ще одним хлопакою Юрком в 2005 р. Ми з ним, актори за освітою, запросили до себе з консерваторії наших “народних” (з кафедри народних інструментів) хлопаків-студентів. Таким чином був створений перший склад гурту. Але йшли часи, минали роки, були певні проблеми…Одним словом, що поробиш – життя! Хтось йшов. Хтось приходив. І от на сьогодні маємо вже отакий склад. Справа в тому, що ми вже не дуже молода група – 7 років вже як-не-як.

– Сім років – тоді зрозуміло, звідки професійність. А де ж ви були так довго, що про вас досі не дуже сильно чути було?

А не було чутно, бо, як я вже казав, – піар! Ну і плюс в нас, чесно кажучи, такий нормально зіграний колектив створився тільки зараз. Тобто нинішний склад – найзіграніший (хай простять мене “старі” колеги), а до цього у нас були певні проблеми перед виступами з музикантами, до речі, якраз ніколи саме через “законсервованість”, саме музичну, бо акторам це більш до душі, ніж музикам-консерваторцям (якось не дуже відповідально вони це сприймали, чи-то щось такого). Справа в тому, що консерваторці за рахунок музики, умовно кажучи, вчаться заробляти, тобто це їх професія, їх хліб. А бути членом такого от гурту – це далеко інколи не хліб. Ми і досі не дуже відомий гурт, а що вже казати про те, що було перед цим!

– Ви ще десь працюєте?

Я актор харківського театру ляльок, актор театру-студії “Арабески”, Дрю (вокаліст) – актор театру студії “Арабески”, Толян – барабанщик, підробляє різноробом (то повар, то будівельник), Єженик (бас) – студент режисер, Женя (баян) – вільна актриса, Надя (бандура) – студентка конси.

– Що для вас є в пріоритетах в музиці? Коли бачиш ваш виступ, видно що ви, так би мовити, в курсі того, що твориться в сучасному світі?

Пріоритетом є досить позитивна енергія і драйв, бо дуже класно, коли ти щось віддаєш, а до тебе то повертається (такий собі взаємообмін енергією з людьми, які нас слухають), але, на жаль, таке відбувається не завжди, бо не всім подобається наша творчість. Але ми до того нормально ставимось, бо в кожного свої смаки… А щодо  сучасності – ми ж ще дуже молоді хлопаки, а інформації зараз дуже багато, є звідки черпати.

– А як взагалі україномовним музикантам в Харкові живеться, чи Жадан з Барбарою зрушили щось?

У Харкові так би мовити процес “українізації” зараз не такий активний, яким був нещодавно. Жадан і Барбара продовжують щось робити і їм, по-моєму, це вдається! Харків продовжує залишатись російськомовним містом, подивимось, як воно буде далі… Серед моїх харківських знайомих дуже мало музикантів, які б щось виконували українською….Але інколи і вони вигадують щось українське…

– Ви поза сценою україномовні? Маю на увазі, в побуті.

В житті я сам більш російськомовний, бо, як я вже казав, Харків – російськомовне місто. Але серед моїх друзів і знайомих дуже багато україномовних, з ними я спілкуюся виключно українською! І, напевно, був би радий це робити якомога частіше!

– Що, на твою думку, мало би статись, щоб перша столиця України стала тотально і природно україномовною, і чи це реально?

Думаю, що тотально україномовною – не дуже, а природно – реально! Харків є торговим і прикордоним містом з початку свого існування, і тут є багато видів культур, і російська – не найменша з них. Я думаю, що російської мови тут завжди буде достатньо, але таке, щоб корінні харків’яни природно заговорили українською, – цілком реально! Просто на це треба багато часу і правильний політично-соціальний напрямок.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ