Лише зараз починаю дивуватися, чому вишиванка є святковою.

З малого пам’ятаю, що дідо носив вишиту сорочку і в будні. У нас в Брустурах і нині звично йти у вишиванці до церкви чи на весілля. Бо таки святкове. В містах подібне трапляється нечасто. Хіба лиш паради. Ті індивіди, що носять вишиванку нащодень, вважаються навіть не патріотами, а радше екзотами. Але вони носять давнє, а відтак автентичне.

З іншого боку, нинішнє сільське носіння вишиванки є лише дрібною модою, бо давніх візерунків уже не побачиш («Куда таке старовіцке вбирати?»), а елементи вишивки нових – позбавлені символіки і лишаються хіба декором.

Візерунки двох із трьох моїх вишиванок вишила бабуся років п’ятдесят тому, їх багато хто носив, а тепер мама перешила на нове полотно і ношу я. Тому й погоджуюся, що то святкове. Але ж чи стає вишиванка святковою від святкового дня? Може й так. Але чому би не стати будневі святом од вишиванки?

Через те носити вишиту сорочку – відповідально. Ти не лише маєш на собі гарну одіж, яка прикрашає. Ти маєш на собі культуру, традицію, якщо хочеш, Україну. І відповідальний якраз перед нею. Чомусь так вийшло, що вдягання вишиванки – вияв патріотизму. І це, може, й непогано, однак, надто вузько. Бо, може, ти аж ніяк не патріот, а просто естет. Але, вдягнувши вишиту сорочку, тебе ідентифікують як Українця, а не як «пересічного громадянина».

Коля я гуляв у вишиванці Києвом, впродовж кількох годин кілька разів незнайомі люди віталися зі мною словами «Слава Україні!». Знайомі зі Сходу кажуть, що за вишиванку можуть побити, бо розцінюють її не як вияв естетизму і навіть не патріотизму, а провокацію.

Така ситуація є недоброю. Тому треба якось інакше ставитися до національного одягу. Якщо ти українець – український одяг має бути для тебе повсякденним, як для мого діда, з тією лише різницею, що у свята дідо вдягає нову сорочку, а в будні – стару.

Очевидно, не так просто зробити національний одяг нормою. Але ж ми так часто говоримо про патріотизм і радикалізм, про те, як би гарно зайти у парламент і там всіх перестріляти J тощо… Звісно, цього ніхто не робить. Але уявімо, як би було гарно, якби ми таки проявили свій радикалізм, гуртом вдягнувши вишиванки не лише на День Незалежності, а й 25 і 26 серпня. І кожного наступного дня також.

Василь Карп’юк, 

поет, журналіст