З 2 до 11 серпня українська делегація взяла участь у заходах, присвячених вшануванню пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 рр. в урочищі Сандармох (Карелія) та на Соловецьких островах. Щороку на Соловки з України їдуть колишні політв’язні, нащадки репресованих, історики, науковці, громадські діячі, депутати, журналісти.

З Прикарпаття цього року до Карелії також вирушила окрема делегація – пом’янути розстріляних в Сандармоху в 30-х роках майже 10 тисяч людей.

 

День І

Соловецька проща розпочалася з молитви-панахиди за невинно убієнними в церкві Покрови Пресвятої Богородиці у Києві. Поблагословивши прочан у добру путь, владика Володимир делегував у поїздку отця Дмитра.

Перед початком подорожі керівник групи, один з останніх репресованих, Григорій Куценко попереджає: подорож буде складна – маємо здолати автобусом більше 2 тисяч кілометрів, мандрівка пролягає через Білорусь, зупиняємося у Санкт-Перербурзі, Петрозаводську, Медвежегорську, минаємо Кемь, а звідти катером маємо здолати близько 65 кілометрів морем та дістатися на Соловецькі острови.

До нових учасників делегації Куценко ставиться насторожено. Зокрема, журналісту «ГК» дає вказівки: яку б ви партію не підтримували, не використовувати партійну символіку, не влаштовувати провокацій. Мовляв, на рівні керівництва держав, як України, так і Росії, все робиться для того, щоб приховати цю трагічну дату, для цього шукають усілякі приводи, аби лиш отримати можливість відмовити українцям у поминальних прощах. Керівник делегації  не приховує, що був проти, щоб іванофранківців включали у делегацію. При нагоді дякуємо активістці «Меморіалу» Тетяні Блюзнюк, яка відстояла нас у складі делегації.

Але попри надмірну обережність і підозрілість голови делегації, дістатися до кінцевого пункту призначення вдалося не всім. Вже через декілька годин на українсько-білоруському кордоні митники не дозволили перетнути кордон українському журналістові, авторові книги «Архіпелаг особливого призначення», співавтору книги «Українські Соловки» Сергію Шевченку. Прикордонники сказали, що йому заборонений в’їзд до Російської  Федерації. На запитання, чому Шевченко став персоною нон-грата у Росії, відказали, що не зобов’язані нічого пояснювати. Пізніше міністерство МЗС Росії обіцяло пояснити відмову, але відповіді немає досі.

День ІІ.

Першою зупинкою стало Левашівське кладовище при в’їзді до Санкт-Перербурга. Тут за чотириметровим парканом поховані приблизно 45 тисяч жертв політичних репресій 1937-1953 років. При вході на кладовище розташований пам’ятник «Молох тоталітаризму». Монумент споруджений у вигляді пресу, який розчавлює людину. Це місце залишалося секретним об’єктом КДБ до 1989 року. Як згодом розповідала співзасновник санкт-петербурзького НІЦ «Меморіал» Ірина Фліге, наразі відомо тільки шість імен людей, які поховані на цьому кладовищі. Втім, відразу після розсекречення це місце почало обростати символами пам’яті – квітами, стрічками, пам’ятниками. Тут є два десятки колективних пам’ятників – за національністю, за професіями. Загалом на території цвинтаря встановлено приблизно 1100 пам’ятників, і їх щороку більшає. «Тому що пам’ять шукає собі місце…», – каже Ірина Фліге.

Біля пам’ятника «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним у 1937-1939 роках» кладемо хліб та квіти, на хрест пов’язуємо вишитий рушник. Отець Дмитро служить панахиду за невинно убієнними. Під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза виконуємо пісню «Чуєш, брате мій”. Решту дня прочани провели у Санкт-Петербурзі. Звідти надвечір вирушили до Петрозаводська.

День ІІІ

У столицю Карелії українська делегація прибула вдосвіта. У програмі відвідин Петрозаводська – екскурсія до Карельського державного краєзнавчого музею та зустріч з українцями Карелії. Краєзнавчий музей розташований на площі Леніна, де, як і в багатьох російських містах, зберігся кількаметровий пам’ятник комуністичному вождю. Неподалік – спільний пам’ятник Карлу Марксу та Фрідріху Енгельсу. Назви вулиць – Леніна, Маркса, Красная – залишилися у спадок з часів Радянського союзу. Попри це, карельські українці переконують, що Карелія – це одне з небагатьох місць у Федерації, де безконфліктно можуть розвиватися різні національності.

Але в  Росії намагаються не надто часто згадувати загиблих на Соловках та у Сандармосі. «Та для нас, українців Карелії, увічнення пам’яті страчених українців – справа честі”, – каже почесна голова Товариства української культури Карелії «Калина» Лариса Скрипникова. Саме завдяки їй у Сандармосі встановлено пам’ятний Козацький хрест. У свій час його спорудженню сприяв ще будучи народним депутатом України Віктор Ющенко, батько якого був репресований і на початку 30-х років минулого століття працював на Біломорканалі. Триметровий хрест в урочищі Сандармох встановили на пожертви українців із США, Канади, Карелії, Воркути.

Карельські українці щиро вітають земляків на чужій землі, зустрічають нас місцевими стравами та теплими словами. Власне, тут зустрічаємо і делегацію з Івано-Франківська. Та її керівник, радник голови обласної адміністрації Богдан Ребрик виявися на цьому святі чужим. Здається, приїхав сюди не вшановувати пам’ять розстріляних, а співати хвалебні оди українському президенту. «Нашого президента треба, якщо не любити, то шанувати. Як не шанувати, то мовчати…», – виголосив на зустрічі з карельськими українцями Ребрик.

День ІV

5 серпня – трагічна дата, коли в 1937 році вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Цього дня розпочалися наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від елементів, що «не годилися» для будівництва комунізму. У цей день щороку делегації не тільки з України, а й з інших країн вшановують розстріляних в’язнів «соловецького етапу»  в урочищі Сандармох у Петрозаводську. Власне щорічні прощі розпочалися з 1997-го року, відколи дослідник Юрій Дмітрієв віднайшов поблизу Медвежегорська місце страти «соловецького етапу».

Делегації з різних країн світу збираються біля пам’ятника, підписаного «Люди, не вбивайте один одного». Неподалік біля пам’ятника Козацького хреста «Убієнним синам України» українці прикріпляють до дерев портрети Микола Куліша, Леся Курбаса, Миколи Зерова, Володимира Крушельницького, Михайла Ялового Степана Романчука, Олексія Вангенгейма, Валер’яна Підмогильного та інших представників української еліти, яких розстріляли у цьому лісі. Після панахиди слово надається Юрію Дмітрієву. «Якщо ви любите свою культуру, мову, знаєте свою історію, значить, я люблю вас, бо я теж люблю історію, мову, культуру. На жаль, це не єдине місце в Карелії, де таким трагічним чином поставлені сумні галочки в історії України. Оскільки ви – люди освічені, несіть цю правду далі, вона дуже важлива, принаймні для тих, хто тут лежить», – закликає він українців.

День V- VII

Три наступні дні ми провели на Соловецьких островах Архангельської області. Саме тут почуваєшся, як на краю світу. Немає пункту обміну валют (місцевий банк такі операції не виконує), немає інтернету (місцеві кажуть, що його заборонили), аптека – одна на цілий острів. Декілька продуктових магазинів зберегли інтер’єр радянських часів – вивіски, ваги, хаотичну розкладку продуктів. Островом де-не-де гуляють корови та кози. Навколо монастиря є кілька кіосків, де продають монастирські випічки та квас.

Місцеві жителі неохоче спілкуються з прочанами. На більшість запитань, всі як один відповідають: «Тому що…». Найпривітніші продавці сувенірних магазинів, які продають під місцевою маркою. Втім, у розмові зізнаються, що більшість сувенірів завозять з Архангельська, а то й  з Китаю.

На цьому «краю світу» несподівано зустрічаємо заробітчан із Закарпаття. Вони вже тут декілька місяців займаються реставраційними роботами у Соловецькому монастирі. Це, напевно, чи не єдині люди, які щиро раділи, що побачили українців на острові.

Цього року українська делегація їхала на Соловки із особливим завданням – встановити меморіальну дошку. Камінь для дошки знайшли на острові, встановили її в день приїзду. Наступного дня після спільного траурного мітингу ми відвідали екскурсію та нову експозицію про Соловецькі табори і в’язницю, з якою ознайомила українців Ольга Бочкарьова – завідувачка експозиційним відділом Соловецького музею.

Одночасна кількість ув’язнених на Соловецьких островах, за словами Бочкарьової, постійно змінювалася. «Якщо до 1924 року кількість ув’язнених не перевищувала 2,5 тис., то до 1929 року зростала до 5-8 тис., а подеколи і до 15 тис.», – говорить Бочкарьова. Найбільше людей, за її словами, гинуло під час лісозаготівельних робіт. Ув’язнені, що не виходити на роботу, відрізали собі кінцівки, адже більшість з них знали, що не повернуться з праці. Людей, які помирали взимку, навіть не ховали – їх замітало снігом, а трупів позбувалися навесні.

На третій день перебування на острові делегація відвідала Секірну гору, де знаходився чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів.

День VIII–X

Дорогою додому наша делегація один день провела у Пскові. Приємно вразив розташований у центрі міста пам’ятник руській княгині Ользі, яку вважають засновницею Пскова. Люди тут набагато привітніші і приємніші, ніж на Соловках. Та після написів на огорожах «Вернем Советский Союз» захотілося якнайшвидше повернутися додому.

Марія ГАВРИЛЮК