Ірену Бабич у місті знають як доброго і чуйного лікаря-ветеринара, готового у будь-який час, навіть уночі, прийти на допомогу і врятувати життя котикові чи собачці. Але пані Ірена – нетиповий ветеринар: за свою допомогу вона не бере ні копійки, бо вважає, що життя будь-якої Божої істоти є безцінним. Найдивовижніше, що при цьому вона жодного дня не працювала у ветклініці. Допомога тваринам стала справою для душі, якою вона займається попри основну діяльність. За своє життя пані Ірена встигла попрацювати за фахом на різнопланових роботах — від прикордонної ветслужби до м’ясокомбінату та «Агентства з реєстрації та ідентифікації тварин». Незадовго після Дня ветеринара “ГК” розпитав Ірену Бабич про цікавий досвід та особливості фаху.

 

 

Про здійснення мрії

“Нещодавно мене зустріла моя вихователька з садочка і запитала: «Ну що, ти стала ветеринаром?» Я з гордістю відповіла: «Стала!» В той час, коли більшість радянських хлопчиків мріяли стати космонавтами, а дівчатка – балеринами, я хотіла бути ветеринаром. Львівський зооветеринарний інститут був моєю мрією. Тато був хірургом, ми жили у військовому містечку в Долині. Там всі офіцери тримали собак. Ми постійно переїжджали з місця на місце, було важко адаптуватися. Діти через цих собак знайомилися і дружили, вигулювали їх разом. А коли якийсь собака хворів, його вели до тата, мовляв, ти лікар – допоможи. Ветеринари в ті часи знали лише, як лікувати корів чи свиней, а домашніми тваринами не займалися. Тато міг щось призначити, але лікувати було нікому. І тоді я вирішила, що сама буду лікувати собак. Вони мене ніколи не кусали і завжди мене слухались. Коли я пішла вчитися на ветеринара, це була трагедія для цілої родини. Батьки чекали, що я все ж таки не витримаю і повернуся, а я кайфувала. Я відчула своє призначення. Я хотіла доглядати і захищати тварин, бо вони у нашій країні ні від кого не захищені.

Роки навчання були для мене раєм. Тоді на парах вчили лікувати лише племінних тварин. А після пар ми вчилися лікувати всіх інших. Люди привозили нам хворих тварин, і ми їх лікували під час відробок. Я тоді від постійної роботи з йодом та антибіотиком отримала алергію і зрозуміла, що не зможу працювати ветеринаром у клініці, бо ця робота потребує щоденної практики, інакше ти можеш нашкодити тварині”.

 

Лайки в аеропорту

“Моя перша робота була у прикордонній ветеринарній службі в Івано-Франківському аеропорту. Це було в перші роки незалежності України. Ми контролювали документи і переміщення тварин та продукції тваринництва через державний кордон України. У ті роки дуже модно було возити лайок з Уренгою та Ноябрська. На кожну тварину мав бути виписаний сертифікат. Росія випускала цих собак без документів, бо вона нас за іншу державу не вважала. А ми не могли цих собак пропустити через кордон. Їх власники тоді пускали собак по полю, і вони пробігали під браму з іншого боку. Господар виходив через ворота і вже тоді кликав собаку. Я не мала права пропустити собаку, але й не мала механізму її затримання. В мене не було ні вольєрів, нічого для утримання тварин.  Якийсь чоловік сказав, мовляв, не пропустите собаку, я зараз її візьму за ноги, тріпну тут серед залу і викину у сміттярку. Інші просто не зголошувалися, що то їхні собаки. І ми тих собак потім збирали в аеропорту. Я не розуміла, як можна було працювати у таких умовах, і за першої нагоди пішла”. 

 

Добре серце

“У нас в місті досить мало ветеринарів, немає цілодобової клініки. Пам’ятаю випадок, коли чоловік повертався увечері з полювання і приніс на руках пса, який на щось напоровся. Не чекати ж до ранку, поки пес стече кров’ю. Я зробила все можливе, надала першу допомогу, а вже зранку його повезли у ветлікарню. До мене дуже часто звертаються за допомогою друзі, колеги по роботі і знайомі, а я не смію робити це своїм заробітком. Це не бізнес. Не можна життя продати, бо воно безцінне. Я не працюю у ветлікарні, де треба платити за оренду, за ліки, виплачувати зарплату. Я надаю невідкладну допомогу і нічого при цьому не витрачаю, я лише використовую свої знання та досвід.

Мені можуть люди все, що завгодно, розказувати, які вони добрі і дбайливі. Але мені достатньо глянути на кота чи собаку, щоб зрозуміти, які вони насправді”.

 

Про корову Юльку і бика Вітьку

«Агентство з реєстрації та ідентифікації тварин», в якому я працюю заступником керівника Івано-Франківської філії, зараз займається реєстрацією тварин, які підлягають державній дотації. Держава дає гроші на підтримку тваринництва, щоб люди не різали малих телят, а дорощували їх. Останніми роками тваринництво у нас занепадало. Вирощувати тварин до дорослого віку і здавати на забій стало невигідно, бо,якщо у 80-их роках ти здав бика і купив цеглу на хату, то сьогодні здаєш бика і збираєш дитину до школи. Дійшло до того, що люди почали здавати місячних теляток, яких забивали десь у лісі і привозили на пункт у коритках. Це був жах. Люди не бачили сенсу вигодовувати їх, бо теля треба годувати молоком, а молоко вигідніше продати на базарі. Тепер держава доплачує від 250 до 1000 грн., залежно від віку теляти.

Це вже друга хвиля реєстрації. Люди вже почали потроху довіряти і реєструвати тварин. Перша хвиля була дуже важкою. Цим займалися агенти з реєстрації, які ходили від хати до хати і переконували людей реєструвати корів та свиней. Це було 8 років тому. Тоді сережка у корови в вусі була для людей, як похоронний вінок. Вони кричали на нас, забороняли вішати бирки, кидали сокирою і спускали собак. Я ходила з двору у двір у Галицькому районі з сільським головою, секретарем сільради і головним зоотехніком. За цілий день я тоді зареєструвала аж дві корови! Ми розповідали людям: якщо ви хочете реалізовувати на ринку молоко чи м’ясо, то тварина має бути ідентифікована, а вони казали, що їм того не треба. Якщо хтось продає молоко від неідентифікованої корови, то до нього можна додати будь-що і ніхто не простежить. Якщо корова має паспорт, лікар робить у ньому записи про обстеження й нові щеплення, і якщо хтось іде з такою довідкою продавати молоко на базар, а в паспорті написано, що тварині зроблено обробку від паразитів, то це означає, що таке молоко певний час продавати не можна. Лікар не дозволить його продавати. 

 

Зараз ідентифіковано 60-70% тварин в області. Кожній тварині присвоюється номер, вішається бирка на вухо і виготовляється паспорт. У паспорті зазначають особисті дані власника і обов’язково кличку тварини. Реєструємо і бика Юрчика, і корову Мілку. Як господар каже, так ми і записуємо. За ці роки і Термінатори траплялися, і хто не хочеш. Найбільше людських імен. Мені здається, якщо хтось погано живе з сусідкою, то називає телицю її іменем. Найпоширеніші імена останніми роками – Мілка і Фасулька, а для бика – Буян. Є чимало Вітьок і Юльок, але по батькові ще ніхто не уточнював.

 

Про ідеальний порядок у тваринному світі

Я працювала на м’ясокомбінаті під час студентської практики, здійснювала контроль туш у забійному цеху. В ході теперішньої роботи я мала забирати паспорти на м’ясокомбінаті. Я проходила попри майданчик, де звозили тварин і вже звідти їх забирали на забій. Я після того приходила додому, і в мене з’являлась відраза до м’яса на тиждень. Останнім часом я взагалі м’яса не можу перетравити. Я перестала любити м’ясо. Все одно цих тварин будуть убивати, але можна зробити так, щоб гормонів стресу було найменше. Це все передається у м’ясо. Тварини все відчувають. Там просто жахлива аура. Звідти я приходила хвора. Убивати також можна цивілізовано. Якщо кішка чи пес народжують кошенят або цуценят, то навіщо їх топити? Краще усипити у ветлікарні. Це є цивілізована процедура евтаназії, але мало хто про неї знає. А ще краще один раз стерилізувати тварину, ніж потім топити її потомство.

Нам бракує цивілізованого ставлення до тварин. Як часто бачимо, що люди побиваються, так люблять собачку, яка живе у них у дворі. Але гладити і сюсюкати – це не любов. Любов – це погодувати, дати їй дім, лікувати і опікуватись. Найменше, що можна зробити для дворового собаки, – збудувати йому буду і простерилізувати. Комунальні собаколови самі відвезуть його на безкоштовну стерилізацію у віварій і повернуть назад. Там собаці ще й проганяють глистів і роблять щеплення від сказу. У нас багато собак живуть біля гаражів і охороняють територію. Вони виконують свою функцію, а люди відносно них – ні. За кордоном, наприклад, якщо ви хочете тримати вдома собаку чи кішку, то їх обов’язково треба стерилізувати. Якщо не стерилізуєте, то платите штраф. Завдяки цьому там ніде немає бродячих собак. Усі домашні тварини ідентифіковані і мають паспорт. Навіть якщо якась тварина опиняється на вулиці, її забирають у притулок, що діє на благочинні кошти. У цих притулках є все для тварин, навіть психолог, який допомагає підібрати новому власнику тварину відповідно до його характеру та звичок.

Я часто чую, що у нашій державі немає грошей на дітей, то звідки їх взяти для собак? Але це різні гроші. Завжди є люди, які опікуються дітьми чи інвалідами, і є люди, які опікуються тваринами. З ідентифікації свиней і корів ми маємо плавно перейти на ідентифікацію котів і собак. У Луганську збираються зробити такий реєстр. Але це має бути державна програма, а не приватна чи обласна. Все, що живе у нас вдома, має бути ідентифіковано, бо держава має відповідати за тварин, яких вона утримує. Вона має контролювати процес їх утримання і їхній рух. Це дасть змогу контролювати, чи людина добре доглядає за своїми тваринами, чи вчасно їх веде до ветеринара.

Подруга в Америці тримає собак. Вона щодня обов’язково дає їм аспірин для розрідження крові, бо лікарі встановили, що у собак часто утворюються тромби і вони помирають від інфарктів. Якби собака помер і при розтині виявили, що він помер від тромбів, а у його крові немає слідів ліків, то подруга заплатила би такий штраф, що на ці гроші вона могла б відкрити цілий притулок. Це нормальне і цивілізоване ставлення до тварин.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА