Перед тим, як виникає дія, з’являється думка. Це аксіома. Тому життя кожного суспільства визначається все ж таки думками, які можливі у цей час у цьому суспільстві. Але, незалежно від цього, у кожен момент часу присутні безліч різних думок і способів організації подуманого. Ментальна історія суспільства нагадує багатожильний кабель, до якого безперервно додаються нові фрагменти. Усі тонесенькі жилки цього кабелю залишаються неперервними, у кожному фрагменті, звичайно, їхня товщина може бути різною, це не впливає на загальний потік струму, однак суттєво змінює його різноманітні параметри. Та найпоказовішою є ізоляція. У що цей кабель життя загорнений, що його утримує як цілість, те і визначає, яким він є у даний момент.

В українському суспільстві, яке є життєздатним через присутність у ньому усіх ґатунків думок і намірів у кожній із суспільних груп, склалося останнім часом так, що формотворчим складовим елементом кабелю стала ментальність блатного світу.

Для цього напрямку думок можна шукати багато всіляких означень, пояснень і заперечень. Але, враховуючи навіть заперечення, треба визнати, що так є. Наше суспільство, наша країна – це такий собі інший світ. Для його розуміння потрібно читати Варламова та інших уважних людей, які знають, що таке зона, що таке барак, що таке камера у радянській тюрмі. 

Теперішня ієрархія і система цінностей та стосунків в українському суспільстві цілком відповідає саме такій моделі.

Нас прийняли на зону. Тепер наше життя залежить від порядків, які існують в цьому бараці.

Бажання вижити за час призначеного строку є настільки панівним, що керівною стратегією є пристосування і прийняття наявних розкладів. Незалежно від попереднього досвіду й уявлень про майбутнє, наша життєва мудрість схиляється до того, щоби бути настільки розумним, щоб влитися у цю систему (звичайно, не назавжди, ми ж просто відбуваємо означений термін, а потім знову будуть людські і Божі цінності) з великим надзавданням – не відступити у каліченні і нищенні себе до тієї точки, звідки вже повернутися неможливо. І власне ця думка, що приниження й опущення мають якусь раціональну шкалу, що є у цьому такі речі, які мусимо пройти, хоча б тому, щоби уникнути ще гірших, насправді стирає всю цю химерну шкалу. Приниження не мають еквіваленту у кілограмах і сантиметрах. Вони або є, або їхня глибина не має значення.

Те, що українське суспільство живе під блатними, не є нічим дивним – в історії взагалі буває тільки те, що має бути. Важливо це усвідомити і назвати самому собі. І не мати ілюзій, куди ти потрапив.

Блатні, які підімнули під себе барак розміром з країну, не уміють нічого іншого, як підминати. Ясно, що у них є свої сентименти, свої радощі і болі, свої просвітлення і навіть свої стосунки з Богом. Але жоден з них – чи розбійник, чи злодій, чи шахрай – не може вийти поза рамки того, що аби жити по-своєму, він мусить підминати, принижувати. Єдиною  вимогою, яку ставить перед ними їхнє життя, є необхідність знецінювати інші життя. Ставши на такий шлях, вони вже не мають права попустити: якщо трішки ослабити обробку, якщо трішки розслабитись, принижені можуть запхати заточку у живіт, тож поки пресуєш – живеш, поки живеш – пресуй.

Система бездоганна. Вона забезпечує такий лад, що жодні мирні протести, як і поодинокі виступи буйних сміливців, нічим не загрожують порядкові у бараку. Але ознакою всіх бездоганних систем є те, що вона сама створює непомітну реакцію самознищення. У нашому випадку таким ризиком є співпраця блатних з державою. Проти цього завжди застерігали усі понятійні блатні. Але наші відморозки піднялися настільки, що підімнули державу під себе, самі назвавшись нею.

Не забуваймо, однак, що кабель багатожильний. І є в ньому дротики, які випадають з під щоденного контролю. Так само, як завжди існує ментальність блатних, є і ментальність офіцерів, вояків. Офіцери служать і виконують накази, тому здається, що вони приручені. Це тільки тому, що їх також доводиться пресувати. Але у людей з ментальністю вояків невдоволеність утисками фальшивих господарів викликає бажання зробити те, що вони уміють. Скажімо, скрутити і розстріляти блатну диктатуру, побудовану на приниженні. Тому – найправдоподібніше – саме таким буде кінець теперішнього фрагмента кабелю української історії (за моїми оцінками реального стану, досить двох добрих батальйонів). І початок нового, не менш цікавого для загальної історії світу. Щось подібне, зрештою, вже було, коли у колимські бараки прийшли старшини і вояки УПА.

 Тарас ПРОХАСЬКО