Деякі соціологи називають росіян найнещасливішими людьми у світі. Знедоленими наших північних сусідів роблять бідність, складні життєві обставини, брак хорошої роботи, самотність. А ще зростання цін і відсутність впевненості в завтрашньому дні. Росіяни у своєму горі не самотні, в останні роки у рейтингу нещасливців їм на п’яти наступають українці, і причини нашої недолі, думається, однаковісінькі.

В часі своєї нещодавньої, вже другої за ліком, мандрівки до Росії я не робив жодних опитувань, щоб підтвердити чи спростувати твердження соціологів, я лише спостерігав і прислухався. Часом вдавалося поспілкуватися з простими людьми. Головним враженням, як і минулого разу, виявилася безпросвітність.

Відсутність перспективи, безвихідь – ці слова не дуже передають суть пережитого. Саме – безпросвітність, брак світла, сутінки розуму… Тільки побувавши на тих неосяжних територіях, починаєш розуміти, чому «умом Россию не понять».

Розум тут видається атавізмом. Більше важать інстинкти.

Тому повернення до України дарує полегшу. Навіть найменш схильним до пафосу хочеться цілувати рідну землю. Але наразі кордон перейдено і попереду півтори тисячі кілометрів вглиб «руского міра», впродовж яких найменше хочеться впускати в душу безпросвітність.

Чи не від початку подорожі розумієш, чому національним символом росіян є берізка: це дерево – супутник усіх магістральних шляхів, якими доводилося їхати. Воно, як і росіяни, біле, але з чорними цяточками загрози, тендітне, але ладне висмоктати останні соки в землі.

…Російські ціни неприємно здивували вже на перших після кордону заправках, коли за банальну каву довелося платити в перерахунку 20 гривень. Зростання цін в Росії вразило: за два роки від часу моїх останніх її відвідин вартість харчів зросла щонайменше вдвічі. Причина – відсутність власного виробництва, більшість продуктів експортуються з України, Білорусі, Казахстану та Китаю, а ще – диктат монополій, які, скажімо, умудряються збільшувати вартість переробленого молока вп’ятеро. Думалося, що тамтешні супермаркети запропонують привабливіші ціни. Дзуськи. Ціни і там були, порівняно з нашими, – захмарні. Я цікавився у місцевих росіян, чи зріс у них за ці роки рівень доходів. Виявилося, у більшості він аж ніяк не зріс удвічі.

Кінцевим пунктом подорожі була Казань – місто, яке вкотре зачарувало своєю виразно неросійською архітектурою. На в’їздах до столиці Татарстану активно ведеться будівництво доріг. Ми потрапили у затор, тому в саму Казань в’їхали близько опівночі. Ще вночі зауважили чимало новобудов: місто готується до Всесвітньої Літньої Універсіади 2013 року, де має розігруватися рекордна кількість нагород – приблизно 300 комплектів. Наступного дня плануємо екскурсію по місту. Друзі пропонують про всяк випадок захопити документи: 19 липня в місті внаслідок подвійного теракту ледь не загинув муфтій Татарстану Ілфуз Файзов і був застрелений його заступник Валіулла Якупов. Тому можлива перевірка документів. Дехто вважає, що теракт – справа рук місцевих вахабітів, які прибирають очільників більш ліберального ісламського керівництва Татарстану. Казань уже не виглядає таким толерантним і віротерпимим містом, як колись. 

На прогулянку вирушаємо у вишиванках. Місцеві люди приймають нас за молдованів. Дехто переконаний, що ми балакаємо по-польськи, багатьох дивує, що в Україні і досі розмовляють українською. 

Біля входу в казанський Кремль зав’язується розмова з літнім татарином. Виявляється, він – місцевий націоналіст. Я зізнаюся, що вже вдруге тут, кажу, що прикро вражений відсутністю вивісок татарською, що мріяв скуштувати страви місцевої кухні, але не побачив нічого, окрім примітивних «Шашликів». Він скрушно хитає головою, говорить про ущемлення прав татар, про знайому до болю продажність місцевої влади, про контроль Путіна. На мої захоплені пасажі про Казань відповідає одним словом: нафта. Саме рідке чорне золото створює татарське економічне диво, і воно ж забирає у татар душу.

До нас наближається татарський поліцейський, і мій візаві раптом вдається до сумнівних екскурсів в історію, мовляв, Київ спорудили татари і козаки теж були татарами… Я розумію, що варто змінити тему, і пропоную поговорити про таке дивовижне співіснування в одному місті двох релігій, на що татарський націоналіст випалює набір стереотипів про християнство і завершує все тирадою: ви, християни, все одно приречені прийняти іслам, а ми, маючи по-кілька жінок, в ближчому майбутньому розмножимося і все одно примусимо світ стати мусульманським. Після такого розумію, що теракт в Казані стався невипадково…

А після приїзду додому найперше цікавлюся, як там з мечетями у нас в Україні. З’ясовую, що кількість мечетей за останніх 3 роки у нас зросла на 50%. Разом з кримськими їх по Україні щонайменше 320.

«Рускій мір» наступає?