Журналістка з Івано-Франківська Оля Макар майже місяць провела у Мозамбіку. Дівчина поїхала до Африки не засмагати на екзотичних пляжах і не купатися в океані. Щодня вона працювала з бідними африканськими дітками, для яких у Мапуто, столиці Мозамібку, відкрили центр харчування при «Спільноті святого Егідія». Порція рису із рук волонтерів – нерідко єдина повноцінна їжа, яку малі африканці споживають впродовж дня. Майже 80% населення країни живе на 2 долари на день. Оля Макар розповіла «ГК» про особливості побуту мешканців Мозамбіку та про свою незвичну місію.

 

 

– Як ти опинилася у Мозамбіку?

Це історія: її можна було б почати з 1968 року, коли в Римі група ліцеїстів вирішує втілювати Євангеліє, допомагаючи бідним свого міста – так виникає Спільнота святого Егідія. Чи цю історію можна б почати з дев’яностих, коли Спільнота народжується в Україні, чи з 2007-ого – коли мені пощастило познайомитися з нею в Києві. Сьогодні Спільнота святого Егідія – це великий всесвітній рух мирян, що об’єднує понад 60 тисяч людей у 70-ти країнах. І Спільнота дуже пов’язана з Африкою, бо, по-перше, є багато спільнот саме в африканських країнах, а по-друге, Спільнота дуже багато працює для цього континенту. Знайомитися з Африкою, працювати для Африки – це і була мета моєї поїздки. Я була там три тижні, працювала у центрі, який Спільнота відкрила для дітей в одному з найбідніших районів міста. Діти приходять туди поїсти – зазвичай порція рису, яку вони там отримують, – це їхня єдина повноцінна їжа на день. Щодня в центр приходить 600-650 дітей. Також тут є садочок для дітей від двох до шести років.

– Якою тобі видалася Африка? Чи знала ти хоч щось про Мозамбік,
перед тим, як туди їхала?

Одна моя знайома, коли почула, що я їду в Африку, сказала мені, що це круто, бо Африка – “прекрасна країна”. Якоюсь мірою це відображає те, наскільки мало ми знаємо про Африку, цей великий і величний континент. Я трохи читала про Мозамбік, слухала розповіді друзів, які вже були там, але, якщо чесно, побачила щось зовсім інше, аніж уявляла. Бідність, яку я побачила там, мені, забезпеченій дівчині з Європи, просто не вдавалося уявити. Не хочу, щоб Мозамбік здавався читачам страшним і печальним, бо насправді це прекрасна країна, але не можу також применшувати бідності і страждань, які я там побачила.

В Україні немає такої бідності, у нас дуже бідні люди, в яких немає доступу до води і електрики, – це винятки, натомість у Мозамбіку це – правило. Там є багато сімей, які з їжі можуть дозволити собі лише риб’ячі голови. В Україні теж є, наприклад, бездомні, які не мають що їсти (до речі, і в Києві, і в Івано-Франківську ми роздаємо їжу бездомним), але різниця в тому, що для України така ситуація не є нормальною, типовою, звичною.

– Що тебе найбільше вразило у Мозамбіку?

В Африці мене найбільше вразили дві речі. Перше – це настільки велике страждання цілого континенту. А друге – це те, як з цього страждання може народжуватися велика радість. Наприклад, центр для дітей, який збудувала Спільнота святого Егідія. Він існує завдяки пожертвам, які люди у всьому світі роблять для Африки. Хтось дає десять доларів, хтось п’ять, хтось тисячу – і стільки дітей отримують шанс на майбутнє!

Спільнота свого часу придумала програму «Опіка на відстані», її схема проста: ви вирішуєте стати опікуном, пишете відповідного листа (всі дані можна знайти на сайті santegidio.org), і вашим обов’язком стає щомісяця присилати певну суму – від 5 до 30 євро. Координатор програми, отримавши ці гроші, витрачає їх на конкретну дитину, яку ви «всиновили» на відстані – він купує їй одяг чи їжу, стежить за її здоров’ям і навчанням. Часто за ці 30 євро цілий місяць живе вся сім’я дитини. Я бачила це на власні очі і тому говорю про цю програму впевнено: вона працює, вона справді змінює життя дітей, вона навіть рятує їм життя. Таким чином, кожен з нас може стати причетним до відродження Африки – достатньо лише поділитися.

 

– Невже ціла країна живе за межею бідності?

В Мозамбіку вражають контрасти: 78% населення живе на два долари на день або й менше. Водночас тут є і велике багатство. Ціни приблизно такі ж, як і в Україні, хоча деякі речі вважаються розкішшю, а тому коштують значно дорожче. Наприклад, книги чи якісний одяг, іграшки для дітей тощо. Ми бачили багатьох дітей без взуття. Пам’ятаю одну дівчинку, Фатімінью – одного дня вона прийшла у наш центр босою (це при тому, що у серпні в Мозамбіку зима і справді досить холодно), а наступного дня вона прийшла з одним в’єтнамком на нозі. Це ж так незручно, дивувалася я. А потім побачила, що через кілька годин вона знайшла на вулиці ще один тапок, який хтось загубив чи викинув – так у неї вийшла повноцінна пара взуття. До речі, близько 40% населення Африки – діти до 16 років. Оскільки країна – колишня колонія Португалії, державна мова – португальська, хоча в побуті люди говорять різними місцевими діалектами – всього їх 25.

У Центрі, де ми працювали, до дітей ставляться з увагою і любов’ю, їх вчать мити руки — бо хто ще їх тут цьому навчить, користуватися унітазом — а це справжня розкіш для домів, де навіть питної води нема, їх оглядає лікар. Але найважливіше – про них турбуються, їх люблять, їх готові вислухати. І це зворушує, вражає, але водночас дуже надихає. Для дітей до 6 років Спільнота організувала школу. Тут малеча малює, вчиться рахувати, читати. Багатьом із них, коли вони підуть до справжньої школи, батьки не зможуть купити зошитів. У школі вони сидітимуть на підлозі, адже парт і стільців тут немає. Коли у класі набереться 60-80 дітей, для них не вистачатиме приміщення, і вони сидітимуть на вулиці під манговим деревом і так слухатимуть учителя.

 

– Після такої подорожі, мабуть, повертаєшся трохи іншою людиною. Тебе не лякає цей досвід?

Я досить часто подорожую. Наприклад, через два тижні ми з великою групою з України їдемо у Краків, щоб відвідати Аушвіц, найбільший концтабір Європи – там Спільнота святого Егідія організовує великий конгрес «Молодь Європи за світ без насилля». У таких подорожах ціную можливість вийти за межі свого маленького егоїстичного світу, пізнати інші культури, народи, подивитися на своє життя збоку. Так, в Африці я побачила, що можу робити значно більше для бідних, бо в цьому є секрет радості. Дивно, але людина щаслива якраз тоді, коли не думає про себе, натомість думає про інших. Спілкування з бідними людьми є справжнім скарбом – воно вчить дуже багатьом речам, дарує стільки радості – у цьому великий парадокс і великий шанс сучасності.

Коли я засинаю, вже тут, в Україні — у мене перед очима діти з нашої школи в Мапуто. Такі маленькі, я їх дуже полюбила, до деяких дуже сильно прив’язалася. Я лягаю спати — у затишному домі, в достатку – і не розумію, чому повинна існувати ця несправедливість: чому у мене є все необхідне і навіть значно більше, ніж треба, а ці діти не мають що їсти? Згадую, як один за одним викидаю блокноти і листки паперу, а більшість цих дітей не мають зошитів, бо зошити — розкіш. Мануель, Джуліо, Кельвін, Ешперанца — це мої друзі. Якщо б мені треба було чимось пожертвувати заради абстрактної, невідомої країни, я б вагалася. Але Мануель, Джуліо, Кельвін, Ешперанца — це реальні діти. Дуже милі, дуже хороші, дуже бідні. Несправедливо бідні.

 

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА