Кілька днів тому я на власні очі бачив міністра культури України. Я завжди сторонився всякого офіціозу, тому був радий, що ми з ним розминулися. Але це розминання було дуже показовим.

У Дрогобичі, найхимернішому із західноукраїнських міст, починався ювілейний міжнародний фестиваль, присвячений тутешньому письменникові Бруно Шульцові. Цей дрогобицький письменник виявився одним з тих кількох людей, без яких таке важливе двадцяте століття було би зовсім інакшим. Те, що його не надто знають навіть у Дрогобичі, нічого суттєво не міняє. Адам Міхнік – ще одна виняткова постать двадцятого століття – який кілька днів тому був у Дрогобичі, розповідав щось подібне про Роттердам. Пару років тому Міхнік отримав премію Еразма Роттердамського, того, завдяки якому Європа є такою, яка вона є. Отримавши нагороду у Роттердамі, Міхнік з букетом квітів пішов у місто, щоби з вдячністю вшанувати свого патрона, відвідавши його пам’ятник. У Роттердамі ніхто із зустрічних не знав, де є пам’ятник найвидатнішому землякові. Так само, як у Дрогобичі мало кого цікавить тамтешній єврей, який писав польською мовою малозрозумілі оповідання.

Отож, у місцевому театрі закінчилася година урочистого відкриття фестивалю. Були промови і привітання. Міністерство культури України також взяло у цьому участь. Такі відкриття, правду кажучи, – цілковита порожнеча, штамп на штампі, вимоги протоколу і псевдотехнологій доброго тону.

Відразу після відкриття починалися інавгураційні лекції про того Шульца. Найцікавіше, що взагалі може бути у таких акціях.  Їх виголошував і Адам Міхнік, і Девід Гроссман, який, мабуть, буде колись нобелівським лауреатом. І якраз тоді – у момент коротенької перерви перед лекціями – міністр культури України, на чиїй землі народився і жив геній, зі всім своїм почтом вийшли із зали. Якраз тоді я з ними розминувся. І побачив, що міністрові культури страшенно хочеться звідси якнайшвидше звалити. Йому  було нецікаво, йому не хотілося вже нічого, лиш би скоріше піти туди, де все зрозуміло, де не так страшно. Де нема фільозофії, інших мов, інших досвідів, де не треба казати нічого про те, що думаєш. Де не треба визнавати, що ти чогось не знаєш, і не треба вдавати, що хотів би чомусь навчитися.

Це небажання вчитися якесь всеохопне. Очевидно, що воно є породженням цілого переліку всіляких особистих і спадкових страхів і ляків. Зрозуміло, що цей страх є захистом від світу, переповненого небезпеками незнаного і незрозумілого. Але такий спротив, такий зашкарублий щит тільки плекає безпросвітність нашої втечі від життя. Не відкрившись ризикові пізнання, неможливо сказати, що ми можемо не тільки помилятися, але й вчасно собі в цьому зізнаватися.

Мій прадід, як і Бруно Шульц, завдяки якому у всьому світі знають про існування Дрогобича, також кілька років прожив у цьому місті. Там він почав своє навчання – у середній школі, пізніше у гімназії. Прадід походив з Трускавця, тоді це було село поруч з Дрогобичем. Він був сином трускавецького селянина, який знав одне – його син має успадкувати господарку і робити все так, як відомо. Але син – мій прадід – понад усе хотів учитися і пізнавати щось нове. Його тато казав, що то пусте. Аж поки місцевий священик, бачачи охоту хлопця, не завів мого прапрадіда до церкви й у світлі свічки показав фрагмент образу з пекельними сценами. «Ви будете у цьому казані, – сказав він, – якщо не віддасте дитину вчитися». А вчитися означає хотіти пробувати багато разів, поки щось врешті не вийде.     

   

Тарас ПРОХАСЬКО