Оплачуючи за користування телефоном, став свідком розмови між двома операторами. Одна з працівниць «Укртелекому» зронила: «Треба тікати з цієї країни». Інша якось навіть без паузи погодилася: «Однозначно, тут нема що робити». Цей короткий діалог, в якому геть нічого нового, якось пече мені досі, стільки в інтонації дівчат було безнадії і зневіри.

От наближаються парламентські вибори. Невідомо, чи змінять вони ситуацію в країні. Якщо ні, нас чекає лише стагнація, яка переросте у знайомий  брєжнєвський застій. Але все буде навіть гірше, бо ми отримаємо не стільки повернення до «совка», хоч як це не обіцяють комуністи, а швидше латиноамериканський варіант – повну владу олігархічних груп над суспільством і «бєспрєдел». Нинішній час ще видасться раєм “стабільності і добробуту”. Бо й на вулицю буде вийти страшно. 

Але навіть перемога опозиції на виборах автоматично не гарантує позитивних змін. Бо наша опозиція не приїхала до нас з Брюсселя чи Лондона, а є відображенням самого суспільства вкупі з усіма його вадами. Багатьох це розчаровує. Так ми втрачаємо віру в країну і своє в ній майбутнє. Ми байдужіємо до самих виборів як головної процедури представницької демократії, а цього тільки й треба тим, хто хотів би нас назавжди позбавити права вибору, права самостійно визначати власну долю. 

Зате українці активно голосують ногами. Спочатку вони почали заробляти гроші за кордоном, а тепер уже дбають, щоб за межами України навчалися їхні діти. І діти успішно вступають у європейські вузи – від Польщі до Норвегії, бо там навчання для талановитих студентів або безплатне, або просто дешевше, ніж у нас, і обіцяє зовсім інші перспективи у житті…

Ще в кінці 90-х років почув влучне спостереження Степана Пушика, що влада спеціально виштовхувала за кордон людей на заробітки, оскільки зрушитися з місця могли тільки активні й дієві громадяни. За інших обставин наші теперішні заробітчани не дозволили б перетворити корабель «Україна» в примарне судно з численними пробоїнами.

Зате, поки наші заробітчани на праці в Польщі чи Італії, наші олігархи їздять на «заробітки» в Україну. От, наприклад, Ігор Коломойський мешкає собі у Швейцарії на березі Женевського озера, а в Україні робить гроші. Та й інші також. Відповідно, й ставляться вони до України, як конкістадори до країни інків.

Ще трохи, і в країні залишаться лише чиновники, які полюватимуть на останніх невдах і «лохів», аби витрясти з них якусь копійчину. А ще будуть, напевно, іноземці з бідних країн Азії і Африки, задоволені будь-якими умовами праці та життя. Недарма Азаров уже тепер переймається відкриттям шкіл для китайців. Але чи буде його менеджерський хист потрібний синам Піднебесної?

Насправді, ми самі позбавляємо себе Вітчизни. Через слабкість, через нездатність до опору, через згоду з оцим «тут нема що робити» і «треба тікати». Не хочу навіть думати, що ми залишимо могили предків і підемо туди, де ми завжди будемо чужими. Давайте зробимо так, щоб тікали звідси не ми.

 

Сергій Адамович,

депутат обласної ради