Чим інтенсивніша передвиборна істерія, тим мені стає спокійніше, бо розумію, що все добре, що всім добре, життя триває. І ще я знаю, що ніяких перемін не буде. Принаймні ближчими роками. І добре, що не буде, бо зміни ніколи не є безпечними. Це завжди ризик, що буде ще гірше (принаймні так свідчить особистий досвід переважної більшості), що доведеться робити щось незнане і незвичне. 

Я не хочу образити нікого, хто так чи інакше потерпів від влади, держави, її законів, беззаконня, порядків і злочинів на всіх щаблях та гілках, але знаю, що нічого не зміниться ще довго. Не зміниться тому, що ніхто ніяких змін насправді не хоче. Бо більшість просто потребує, щоби було так, як є. Система стосунків і переживань, яка домінує в країні, є не такою, що “так склалося і тепер уже нічим не зарадиш”, а дбайливо і терпляче вибудованою усіма учасниками цієї великої гри точно відповідно до життєвих потреб кожного учасника.

Я добре знаю, що кажу, бо близько знайомий із таким феноменом, як алкогольна залежність. Алкогольна залежність добра тим, що можна на собі знати, як влаштовані всі універсальні механізми залежності і співзалежності. Тверезий алкоголік непомильно бачить найтонші вияви залежності довкола себе. Ще дуже важливою є така річ, що і кожна залежність, і кожна ситуація, пов’язана із співзалежністю (а співзалежність – це залежність від того, хто є від чогось залежним), тільки на перший погляд видається унікальною, особливою, не такою, як в інших. Насправді ж всі вони не тільки дуже прості і нудні, але й працюють за типовим сценарієм. Хоч як  винахідливо залежний втікає від себе, намагаючись захистити свою залежність, інший залежний відразу випасає ці прийомчики як невитравні знаки.    

Не знаю чому (власне, цим могла би зайнятися історична наука), але в українському суспільстві кількість залежних, які постійно створюють проблеми, і кількість співзалежних, які безрезультатно намагаються ці проблеми вирішити, є критично великою. Настільки великою, що здорові люди практично не мають голосу (вони, зрештою, передовсім самі вже давно усунулися з вар’ятської поліфонії і мовчки виконують свій найбільший людський обов’язок – важко і радісно проживають своє справжнє життя, роблять свої персональні вибори, люблять інших істот і самих себе, звеселяючи Творця).

І якраз ці чисельні залежні і співзалежні умудрилися нав’язати суспільству свої правила своєї насолоди. Одні плекають власні залежності, інші насолоджуються своїми стражданнями співзалежності. Таке враження, що такий тип узаконених стосунків є головним і єдиним набутком української демократії. Так звана влада в Україні – це наркотик, алкоголь, на який підсідають схильні до залежності. Так звані виборці, електорат – це співзалежні, які не можуть собі дозволити перестати сприяти залежним отримувати свій наркотик.

Залежних – як то типових залежних – по-справжньому не цікавить ніщо, крім предмета своєї залежності. Вони нічого не можуть зробити ні з собою, ні з чимось іншим, вони брешуть, викручуються, вигадують нові ходики, їх ковбасить, їх кидає від депресняка до підриву, їм страшно, їх довбе почуття провини, вони не знають, що хотіти і куди йти, вони оправдовуються, заперечують очевидне, обіцяють взяти себе в руки і всіх любити, вони замахані суєтою і намаганням опанувати ситуацією, вони гонять і їх самих щось жене так, що нема вже сили жити. Але вони не можуть зупинитися навіть тоді, коли колишня насолода обертається мукою.

Співзалежні натомість жаліють себе, нарікають на понівечену долю, ниють і обурюються, плачуть, проклинають, зневажають своїх мучителів і себе, нікому не довіряють, пробують вплинути на залежного, очікують чудесного вирішення своїх проблем, чекають, коли мучитель здохне, врешті самі рятують його від погибелі, а потім погоджуються ще й разом випити, лиш би це можна було контролювати.

Замість того, щоби просто припинити контакти зі своїм катом і ризикнути залишитися наодинці з собою.

Тарас ПРОХАСЬКО