Коли дідо згадує цю історію, то остерігається вказувати точну дату, бо все діялося так давно, що й не згадати. Дарма, що пам’ятає імена своїх предків до четвертого коліна. Але зараз не про них. Хоч, вочевидь, у часи когось із них, були такі собі вибори до такого собі сойму.

Від нашого краю було кілька претендентів, аби стати делегатами, і велася між ними суперечка. Все, врешті, зійшлося на лісі. Ліс вирішив, що і як буде. Хоч, насправді, він тут лише зачіпка. Але є таке, що лісів у Карпатах трохи є. На нижчих горах з українського боку живуть гуцули. Вони люблять сир, масло і бринзу. Ці продукти дають корови і вівці, а тому можна жити спокійно. Ба, навіть тепло, бо вівці дають ще й шерсть, а корови – телят на постоли. Та, як треба кукурудзяної муки на кулешу, то треба й грошей. «Аби довго не мудрувати – гайда смеречину рубати!»

І так собі рубалося, скільки кому треба, і нікому не було до того діла. Кожен мав ліс «у своєму» і рубав «своє». Принаймні, свято вірив, що все саме так. Аж трапилася одного досвітку така чудасія, що прийшли міліціянти і сказали, що ліс більше рубати не вільно, бо він належить державі і тому подібне. Люди, звісно, засмутилися, бо де брати гроші на кукурудзяну муку?

Але тут зметикували претенденти на делегати, і відразу звідкись взялося стільки муки, що на всіх стало. І навіть без лісу. А, проте, нарід не дурний, і знає, що і як робиться: минуть вибори – і знов муки катма. Тоді давай до району їздити – скаржитися, що міліціянти не дають ліс рубати. «Якби то я ліз у чуже, то нічо не кажу, але у своєму не мож патик втяти!». «Ось так скаржилися люди,» – згадує дідо.

Ну і нічо. Люди їздили до району, а хто й пішки ходив, але результату не було, бо їх до влади ніхто й не пускав. Але трапився один звідти, що сам до людей приїхав і з ними файно говорив. А що ліпшого може трапитися, як те, що до села приїжджає пан і файно до людей говорить? І меду не треба – так солодко. Дивнюк було його прізвище. Таке доста гуцульське, як на той час. І от цей Дивнюк і раніше був делегатом у соймі, і тепер також забаг. Нарід ніби й запідозрив, що неспроста його мова солодка, але ж не щодня може приймати колишнього делегата і теперішнього претендента.

А тут ще й нагадалася справа з лісом, який не можна рубати. І люди давай до Дивнюка, мовляв, рятуй нас, чоловічку. А той, видно, тільки цього й чекав. «Та чого ж не врятую, – мовив, – ми усе ж земляки. Я теж з ваших країв, то й пам’ятаю, як не легко живеться. Хто тут не родився, той не зрозуміє. А я вам поможу. І як знову стану делегатом, то теж помагатиму. Лиш аби-сте вибрали мене».

Після такої любої розмови гріх було не пройнятися довірою до Дивнюка. І ліс відразу дозволили рубати. Скільки кому забагнеться, і не лише в своєму. Старші ж бо пам’ятають, що Дивнюк таки точно з наших країв. І сам-таки виріс на цьому лісі. Перший відкрив крамницю у центрі села, розжився, а тоді давай до сойму.

Дідо часто цю історію розповідає. Особливо на підході виборів. Тільки прізвище претендента завше якось по-різному звучить. Каже, що вже став старим і забуває. Хоч пам’ятає роки народження більшості односельців. Але ж мова не про односельців, все-таки. А коли дідо востаннє переповідав цю історію, то припустив, що це могло статися десь на початку 20-х рр. ХХІ ст. Як так може бути, він не роз’яснював.

Василь Карп’юк,

поет, журналіст