Мені самому важко тепер повірити в те, яким я був двадцять років тому, у жовтні 1992. Я був безмежним, безмежно вільним, безмежно молодим, безмежно щасливим, безмежно відкритим, безмежно наївним… Раптом виявилося, що можна бути саме таким.

Раціональність виявилася сміховинно безпомічною. Імперія, в якій – так було прийнято вважати – судилося жити так само безмежно довго, розвалилася, Україна, якої слід було чекати так само безмежно довго, мала один рік. Все було тут, тут і попереду…

Тоді ж стало можливим оглядати у кінотеатрах всілякі сумнівні фільми. У жовтні двадцять років тому я пішов у Чернівцях на вечірній сеанс. Показували класику еротики попереднього десятиліття. Фільм називався “Дівчата із Сан Тропе, або Рабині сексу”. Чудесний фільм, гарний і життєствердний. Але я не міг навіть подумати, що він стане мені в пригоді аж через двадцять років. Тепер, у жовтні 2012, у зловіщий час перед вирішальними, як завжди, виборами.

У фільмі був один вражаючий момент, правдивість якого здавалася тоді мені сумнівною. Отож, якісь дівки, яких перед тим підступно зробили сексрабинями, спромоглися на зухвалу втечу із люксусового борделю. Вони наважилися, їм вдалося. Вони вже біжать дикими пляжами, не залишаючи жодних слідів, свобода близько, як ніколи. І раптом їх наздоганяють пацани на джипах, пацани не хочуть втрачати того, що належить їм. Наздоганяють, заламують руки, дівчата відбиваються, їх завалюють на капот і починають трахати. Ясно, що ті проти, їм не подобається насильство, вони – вільні люди у вільному суспільстві – хочуть мати трохи інакший вибір. Але вибору нема.

І тоді стається найсуттєвіше: у якийсь момент жахливого насильства рабині забувають про те, що вони втікали, відбивалися, хотіли додому і так далі. Раптом секс тут і тепер стає для них важливішим від усього решта. Вони починають глибоко дихати, отримувати насолоду і притискати до себе симпатичних насильників.

Двадцять років я сприймав цю сцену як перебільшення. Тепер побачив, що вона не тільки максимально реалістична, а ще й доволі завужена. В Україні, у жовтні 2012, за пару тижнів перед виборами шмарами зробили цілий народ. Питання про те чи я шмара, чи ні, не стоїть. Йдеться тільки про те, чи здаю я собі з цього справу, чи розумію це і приймаю.

І не в тому справа, що ми ведемося на колготки і шампанське, а в тому, що нас інакше не трактують. Пацани, яким українська демократія дозволила вважати себе ліпшими (нічого не поробиш, таким є перший етап демократії, від гірших етапів розвитку він відрізняється хоча би тим, що нам вдалося залишити в минулому право першої ночі, коли вибору взагалі не існувало), ставляться до цього народу як до шмари, недолюдини. У своєму побуті вони називають це словом “м’ясо”, яке є ще страхітливішим, ніж поняття “гарматне м’ясо”.

Тепер у м’яса свято. Воно може відчути себе повноцінним. Українські вибори – таке собі Різдво у репресивному борделі. Пацани міряються членами і їх замінниками.

Оскільки свято, думають вони, то курви мають право вибирати. До того ж – багато милих подарунків. Те, що у будь-якому випадку шмари підуть на хор, пацани у цей момент забувають, дівки також воліють про це якнайдовше не думати.

Пацани придумали огидну мудрість – розслабся і отримай насолоду.

Шмари теж переповнені комплексом Роксоляни – раз так, то треба умудритися, щоби з тобою все робили, а ти будеш царівною і приноситимеш користь справжнім козакам. Шкода, але Роксоляна була унікальним винятком.

А м’ясо має вибирати. Може вибудовувати хитромудрі комбінації, знаходячи виправдання своєму попандосові, вигадуючи собі героїв на ніч, рахуючи подарунки на день. Але воно мусить вибрати, бо пацанів доволі багато.

У цьому вертепі залишається тільки один вузький світлий шлях – не дурити себе, не казати насильникам, що дас іст фантастіш.

Тарас ПРОХАСЬКО