Сьогодні вранці до нашого міста приїхав п’ятимісячний хлопчик, який впродовж дня, незважаючи на втому, ніяк не міг заснути, відповідно до свого звичного ритму. Хлопчик народився і жив у лісовому містечку біля Києва. На щоденних прогулянках він бачив переважно дерева і листки, а його звичним оточенням були мама, тато і пес. За останню добу він побачив надто багато всього незрозумілого – вокзали, поїзди, всіляке мерехтіння за вікном, безліч незнаних людей. Можна собі уявити, що не давало йому заспокоїтися і заснути – тисячі образів, які у його немовлячому віці попросту не могли бути названими. Для спокою йому ще бракує точних слів. 

Останні місяці ми всі більше чи менше перебуваємо у подібному стані. У стані нерозуміння. Причиною, однак, є не брак слів, а їх надмір. Щоправда, точності у них так само небагато, як у розмитих дитячих видивах.

Якщо дотримуватися твердження, що мова – це те, де відбувається життя, якщо вірити постулатові, що історія є передовсім еволюцією мови, то варто визнати, що у своїй історії ми пережили дивовижний етап великого знецінення мови і мовленого. За весь цей час було випродуковано стільки слів, словосполучень і речень, які нічого не означають, нічого не важать, що стає зрозуміло, що вони були тільки для того, щоби нічого не було зрозуміло. Слово – не горобець, слово – зграя плодових мушок-дрозофіл, які непомітно харчуються підгнилими плодами і розмножуються за такими швидкісними механізмами, що смерть навіть багатьох мушок не розріджує невловиму ефемерність їхньої присутності.

Мова дуже чітко відображає верховний настрій своїх носіїв. Бувають періоди, коли у мові домінує диктат, терор, розпач, біль, страх, ненависть, агресія, іронія, насильство, ніжність. Натомість та мова, яка панувала останні місяці, несла в собі передовсім розмивання і ерозію всіх значень і розумінь. Як то кажуть – пурга, пустка, палп, піна, розтекашеся…

В такому разі значні поняття так чи інакше втрачають свою значимість, вони вже не мають ніякого емоційного навантаження, перетворюються на доведену до максимуму азбуку Морзе, єдиним значенням якої є безперервне подразнення слухових зон мозку, яке призводить до перманентного стану тривожності, невпевненості і майже повної втрати внутрішнього слуху. Ти вже не можеш чути, що промовляє у тобі, бо все перетворюється на неозначений фон, якому немає навіть визначення, навіть назви, навіть слова, яким би це можна було передати. Як у того немовляти: небажання спати викликане надміром подразнень, які неможливо вербалізувати.

Треба визнати, що мети досягнуто. Загальними стараннями навіть слово «Бог» сприймається цієї осені як ще один нічого не вартий інгредієнт передвиборчої кампанії.

Система, однак, мусить мати збій. Сумно, але таким щасливим збоєм виявилося слово «диявол» – здається, воно ще залишилося чистим, його не використовував жоден політтехнолог, воно не зустрічається у жодній програмі.

Отож, диявол грається нами, коли ми висловлюємося неточно.

Коли ми прислухаємося до того, що все одно звучить у внутрішньому вусі, попри усі фони і перешкоди, коли ми не віримо у те, що братися розписати пульку з ним ще страхітливіше, ніж сісти грати у карти на інтерес у камері із не своєю мастю. 

Коли висловлюємося неточно і слово «вибори» заслоняє слово «вибір». Незбагненний, не прорахований, некуплений, непроданий, немудрий, неперспективний, неоправданий, безнадійний і безкорисливий… Але власний. Бо ж не про вибори йдеться.

 

Тарас ПРОХАСЬКО