Перед виборами багато говорилось про те, як прозріла щодо регіоналів крає-угольная чясть нашої країни, і як відтепер взаємно ненавидять вони з регіоналами одне одного. 

Не те, щоб уявлялись масові поля, на яких дозрівають їхні неполоті Тараси Бульби, які знищуватимуть породжену ними ж владу, але хоч шось… 

І от проголосували: за словами нашої “лєді на пєрвоє” – “За хлєбушек і до хлєбушка”, тобто за “второє і компот” – Звягільського, Ландіка, Лєвчєнко, Лукьянова, і кожному – під 80%, решту ~20 – комуністам на 100% дільниць.

Тобто замінили батарейки, і тепер “Ета музика будєт вєчьной”, брава совєцька дистимія 75-го року в Донєцку триває, ВР залишатиметься чєчьоточною сільрадою, заляканою самодуром – головою колгоспу, бо голосів решти країни не вистачає, і ця решта стоятиме, не перевдягаючись, і чекатиме, коли через років 40 донеччина може поймьот, шо якщо бьйот – то це ше не значіт, шо любіт. А до того часу залишатиметься в стані свідомості, який треба назвати “Вікітимний патерналізм” – це коли всі свої надії і найсвітліші очікування донеччани, “льожа на красівом угольном холмє”, покладають на те, що отримають від влади по сраці, довіривши контрольний пакет надій умовній перевіреній “сім’ї ландіків”, для надьожності.

Словом, я за любов і дружбу з Донеччиною, але добросусідську. Як з Лаосом.