У нас ніколи не вміли зробити щось по-справжньому добре, так, щоби від початку і до кінця, і на своєму місці, і не якийсь виняток. Свідченням цього можуть бути окремі прекрасні шедеври, яких ніде було приткнути. Землі, які завжди служили полем бою для чиїхось славних війн, потрапляють у справжню дилему. Чи варто робити щось аж таке досконале, яке врешті не зможеш захистити? Чи не краще – аби не намагатися захистити з усіх сил – нічого аж такого не робити взагалі?  Невідомо, де була голова, а де хвіст цієї змії, котра кусала сама себе, але треба визнати, що передовсім бракує здатності вчитися робити так, ніби завтра війни і заглади не буде.

Тому все, що сприяє навчанню, можна вважати поступом.

З дитинства я знав про те, що вибори пов’язані з кров’ю, із паскудним відчуттям, що є несвідомий народ і є купка свідомих людей, чиїм обов’язком є усвідомити цей прекрасний у своїй правдивості несвідомий народ. Живими були спогади про дивовижно напружені, але по-справжньому демократичні вибори до австрійського парламенту, через надто активну участь у яких мій прадід був змушений покинути рідний край. Про хаос і мітинговість виборів ЗУНРівських. Про героїчний впертий бойкот перших польських виборів, який мав означати невизнання Польської держави на цих теренах, однак допровадив до того, що у парламенті не було наших депутатів. Потім були часи, коли навіть про подобу демократії не йшлося… 

Коли я вперше брав участь у виборах, то на нашій дільниці – в одній із частин радянської армії – все сталося дуже швидко. Після підйому солдати відразу пішли і проголосували за намальованих кандидатів від блоку комуністів і безпартійних. Інших просто не було. Все зайняло кільканадцять хвилин. Але вже тоді було зрозуміло, що у принципі вільних виборів є якась незбагненна сила. Що ця форма, наскрізь наповнена брехнею, є настільки потужною сама собою, що монстрові, якому мало би бути все до одного місця, було так важливо не відступити від цієї форми.

Натомість далі сталася ця чудесна ейфорійна річ, яка загрозливо триває досі. Якось так склалося, що перші демократичні вибори 1990 року задали орієнтир на кілька десятиліть наперед. Найважливішим тоді стало те, що вибори мають стати чудом і вирішать усі приватні і колективні проблеми. Потрібно лише, щоби будь-яким способом перемогли наші.

Тоді дійсно все вдалося, і все видавалося дивом. Виявилося, що перемогти – якщо цього дуже хотіти – можуть ті, які не мали б цього досягти в принципі.

Вже пізніше з’ясувалося, що це ще нічого не означає. Потім були щораз цікавіші навчання. Уважний спостерігач, здається, мав можливість пережити впродовж наступних виборів усі можливі варіанти.

І кожного разу відчуття гойдалися від максимуму до мінімуму – від того, що це вирішальна битва правди з неправдою, до того, що вся ця форма, подібна на ін’єкцію морфіну, взагалі нічого не значить.

Може, і так, якщо зважити на те, що українська демократія є дуже молодою. І наразі вона – як якийсь підліток – застрягла на першій клясі народної школи. Вже знає, що мають бути вибори, вже трохи вміє вибирати, але не годна піти далі, це ще надто складно. Емоційно виклавшись у процес виборів, українське суспільство ще не осягнуло другої кляси. Тої, де від обраних слід вже вимагати того чогось, заради чого вони обраними стали. І повірити у можливість відкликати провідників, які не годні виконати обов’язки депутата, представника.

А тим часом останні вибори були щасливою нагодою повчитися робити добре хоч щось. Хоча би перший крок. Навіть без сподівання того, що здійснений вибір відповідатиме закладеним сподіванням. Зробити щось так, щоби принаймні знати, що доступне зроблене якісно. Підтягнутися на один раз більше.

 

Тарас ПРОХАСЬКО