За останніх сто років в Україні тричі відбувалися події, які отримали визнаний статус революцій. Листопадовий зрив 1918 року був першою реальною спробою українців взяти владу в свої руки і побудувати державу на руїнах Австро-Угорської імперії. Так звана “революція на граніті” у 1990 році з масовим голодуванням студентів стала предтечею української незалежності. А Помаранчева революція 2004 року дотепер викликає двояке відчуття – радісного піднесення та гіркого розчарування. 

Однак чи існує послідовна традиція української революції? Чому кожен революційний виступ українців закінчувався компромісом або поразкою? Чи можлива українська революція у найближчому майбутньому і яким повинен бути її успішний сценарій? З такими запитаннями “Галицький кореспондент” звернувся до експертів.

 

Костянтин Бондаренко, політолог,  кандидат історичних наук, директор Інституту української політики:

“Я би не ставив у один ряд революцію 1918 року, студентське голодування та Помаранчеву революцію, оскільки кожна з цих подій має свої передумови і наслідки. Листопадовий зрив – це спроба утвердити свою, українську владу у Львові та на Західній Україні в результаті стрімкого краху Австро-Угорської імперії. Все відбувалося швидко, хаотично, з великою часткою авантюризму та сподівань на фортуну – потрібно було встигнути, аби не встигли поляки.

Революція на граніті 1990 року – це студентська акція, в ході якої учасники не добилися результатів (крім відставки Масола з поста прем’єра), а їхня акція була використана у політичних цілях старшими та більш цинічними політиками. В цій акції було чимало наївності, азарту, але не було розуміння стратегії і тактики.

Нарешті, Помаранчева революція ретельно планувалася, готувалася впродовж тривалого часу і була надзвичайно цинічною за своєю суттю (стосується організаторів) та романтичною (стосується рядових учасників) одночасно.

У всіх цих революцій – різна суть, різний зміст, різні рушійні сили. Тому говорити про спільний знаменник можна у тому лише ключі, що в основі будь-якої революції лежить бажання радикальним чином вирішити проблему. Щоправда, в українському варіанті радикалізм дуже швидко підмінюється компромісом.

Українці – доволі мирний народ з рустикальною основою мислення. Вони зазвичай погані вояки (досвід козаків та УПА – це винятки, які підтверджують правило: українці практично не воювали задля розширення, експансії – лише для оборони; плюс до цього українці були більш переконливими у ролі сержантів та прапорщиків у чужих військах, ніж у ролі полководців). Натомість вони – добрі бізнесмени, дипломати тощо. І ще один аспект: будь-яка революційність без швидкого компромісу для України з її внутрішніми системами балансів та противаг може обернутися розколом, крахом, громадянською війною та іншими катаклізмами. Відсутність компромісу у революції закінчувалася поразкою революції. Наявність компромісу змушувала революцію переростати в еволюційні форми.

Є два шляхи: революція знизу – бунт, переворот, масові виступи населення; і революція згори – серія успішних і дійсно революційних реформ, ініційованих владою. Зараз не діє традиційний ленінський принцип: 1) загострення соціальних проблем; 2) «верхи не можуть, низи не хочуть»). Ми були свідками того, як революція вибухнула у соціально благополучній Лівії, де Каддафі побудував соціальний рай. Ми були свідками, як революції починалися практично несподівано у Тунісі чи Єгипті. Не виключаю впливу зовнішніх факторів на цей процес – вони можуть бути вирішальними. Але – скоріш за все – Україна піде шляхом тривалої і успішної «революції згори», яка унеможливить широкомасштабні виступи. Тим  більше, що – за свідченнями соціологів – в Україні лише 5% населення готові до революції та бунтів. Дуже хочеться вірити, що торжествуватиме компроміс”.

Руслан Коцаба, журналіст, громадський діяч, редактор сайту інтернет-телебачення “Народне око”:

“Революційної традиції в Україні не існує, бо сам підхід українців до революції інакший – вони беруть участь переважно в бунтах, які відкидають державу далеко назад у своєму розвитку. У нас був тривалий період бездержавності, і нам це не шкодило. Але водночас в масах культивувався образ бунтівника, який тільки руйнує, не створюючи натомість нічого нового. При цьому українець завжди комфортно почував себе у ситуації, коли мав свій хутір, поруч був хутір його кума, своя корівка, пасіка, тобто він орієнтований не на общину, як його сусід-росіянин, а на окремішність. Українці збиралися докупи тільки тоді, коли вже припече і коли, як виявлялося, вже було запізно.

Для існування традиції треба мати відповідне середовище. Людей, які організували листопадовий чин, можна назвати “масонами” в доброму значені цього слова. У пізніші, радянські часи такі люди у нас здебільшого були інфільтровані владою, влада знала їхні слабкі місця. Я був учасником руху непокори 89-90 років і знаю, наприклад, що такі люди, як Піховшек, який приїжджав у Львів, щоб переймати досвід організації студентського братства, був невипадковою людиною і недаремно він потім так “засвітився”. Революцію не треба особливо готувати, якщо для цього вже підготовлений народ. Ніколи би студентів, які вийшли на площу Лєніна, не підтримали б, якби люди не були до цього готові.

У випадку невдачі українці завжди винуватять керівників, говорять про відсутність еліти. Але еліта не може бути інакшою, ніж народ. Люди обирають собі очільників серед собі подібних. Тому ті, хто винуватить Грушевського, Винниченка, Петлюру чи Петрушевича, Ющенка чи Юльку, просто не хочуть визнати, що самі винні. Ослаблений рагулізмом український народ вибирає собі подібних, за замовчуванням він не може вибрати собі очільників, гідних керівництва – адекватних управлінців, менеджерів, бо сам є неадекватним. Ця фальш іде з середини суспільства і проникає в укрсучеліту. Не треба робити їх крайніми. У 1918 році також були хитрі люди, які думали: ті собі хай воюють, а ми дочекаємося своєї держави і скористаємося її плодами. Війна в таких випадках забирає найсильніших, найсміливіших, а тих, хто вижив, після голодомору поскидали в ями і засипали вапном.

Я не вірю в українську революцію. Виходячи з того, що українські політики є продажними, сформувався прошарок платних революціонерів, які за гроші готові робити революцію і все, що з нею пов’язане. Я не вірю, що ці люди можуть зробити щось таке, що б запалило людей. Ми за крок від українського бунту, коли люди втрачатимуть людське обличчя. Можливо, цей бунт буде інспірований антиукраїнськими силами, яких в нас є нівроку – і внутрішніх, і зовнішніх – і буде використаний ними як фальстарт, щоб випустити пару. І цей бунт знову відкине нас далеко назад…

У нас люди не мають правдивого внутрішнього радикалізму, вони не готові вмирати за Україну. Якщо в 105-квартирному будинку, в якому на халяву отримали квартири переважно “мєнти” та держслужбовці, на День незалежності тільки в одному вікні з’являється національний прапор, то хто буде вмирати за цю державу?”

 

Тарас Ткачук, кандидат історичних наук, завідувач відділу археології Національного заповідника “Давній Галич”, член Європейської асоціації археологів:

 

“Революційна традиція в Україні, як на мене, – це тільки гарний міф, я не впевнений в її існуванні. Мені здається, що перелічені явища української історії – листопадовий чин, студентське голодування, Помаранчева революція – абсолютно дискретні. Кожен з конкретних випадків треба розглядати зокрема, зважаючи при цьому на те, що спогади про певні історичні події часто доходять до нас у вигляді якихось оповідей, навіть легенд, сильно змінених на користь тієї чи іншої сили, тих чи інших людей. 

Я був свідком двох останніх “революцій”, про першу я знаю тільки ті самі легенди і оповіді людей, які так чи інакше зацікавлені в тому, щоб ці легенди були.  Як на мене, у “революції на граніті” було замало радикалізму, а в Помаранчевій революції відбулася відверта зрада  вождів і не сталося того, на що сподівалися люди.

Я не є прихильником революції, особливо української. Мені здається, що в Україні це буде бунт черні, від якого постраждають насамперед такі люди, як я. Бо ті евентуальні сили, які викличуть цей бунт, зникнуть з поля зору революціонерів дуже швидко – вони для цього мають і технічні, і матеріальні можливості. Залишаться різні люди, які, скажімо, носять окуляри чи бороди і є занадто худі або загрубі, з точки зору “революціонерів”, і які й стануть об’єктом ненависті.

Однак у нинішніх умовах, видається, передумов для революції немає. У людей є що втрачати. Якщо йти за класиками, то, насправді, тепер і низи у відносно нормальному стані, і верхи не хочуть ніяких змін. Класичної революційної ситуації особисто я не бачу. Щодо найкращого сценарію для української революції… Свого часу Карл Ясперс сказав, що добре укорінений режим годі змінити зсередини, його можна змінити тільки зовні. Він мав на увазі націонал-соціалізм у Німеччині, але ці слова німецького філософа цілком можна застосувати і до нинішньої ситуації в Україні”.

 Підготував Богдан СКАВРОН