Сьогодні був гарний день. Ще один день життя і смерті. Сонце зійшло, бо чому б не так? Ще трохи і зацвітуть яблуні. Така пізня, така тепла осінь.

Бабусю, заберіть мене у Канаду. Там має бути дуже файно. Там розмовляють лише українською і ходять на роботу у вишитих сорочках. Там вирощують золоту пшеницю під блакитним небом і слухають «Братів Гадюкіних»… Бабусю, давайте поїдемо до Канади!

На землю все ще листя падає, а я тебе згадую, згадую, згадую… Але, курва, двірники! У них така робота, я розумію. Вони беруть у свої руки великі віники і змітають листя з тротуарів, змітають з вулиць. Куди ви його метете?! – інколи хочеться вигукнути. Але я цього просто не роблю.

«Я хочу тебе побити!» – мовиш роздратовано. – «А я хочу тебе поцілувати…» – у відповідь. – «Але ж ти цього не зробиш». – «Ні».

Хотілося б думати, що у надрах міської землі є величезні сховища, де зберігається сухе листя у величезній кількості. Гігантські поклади сухого осіннього листя. Як у гуцульських шопах. Бабуся згромаджувала великі купи, а дідо носив веретою до шопи, аби було чим взимку підстелювати маржині. А в добрий мороз можна було б і годувати листом, як трава не вродила.

Але цього року бабуся не нагребла листу. Не встигла. Бо відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня. Бідна маржина, бо всю зиму мерзнутиме. Бабуся завжди хвилювалася. Казала, що біда, і питалась, що ми, рідні, робитимемо, коли вона помре? Це було риторично, бо що ж ми можемо робити?

Скільки пам’ятаю, бабуся хворіла і говорила про смерть, але довго не вмирала, бо мала журу, що трава не кошена, картопля не викопана, а як помре, то дасть закали (клопоту), і не матимемо часу все зробити. Та цього разу, видно, мусила. І відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня… А на землі ще стільки не згребленого листя, бабусю, стільки листя…

В мене на долоні дуже червоний листок. Певно з горобини. Треба вміти казати «з горобини». Так хтось казав. Треба знати хто казав…

Твоє червоне фарбоване волосся, як листя горобини. Твоя спина, як спина форелі, і ти мусиш вислизнути з моїх долонь, бо інакше скажуть, що я сам відпустив. Ти схожа на себе, але я не хочу тебе впізнавати. Я би втікав, коли б не мав куди.

Ранкове сонце зробило день теплим. Червоне листя падає на землю і випікає глибокі рани. Лише твої сльози можуть їх загоїти.

 

Василь Карп’юк,

поет, журналіст