Коли досить довго живеш у красивому місті, звикаєш до його неповторності. Коли досить довго живеш в недолугому місті, звикаєш до його потворності. В першому випадку місто обдаровує самоповагою та шляхетністю. В другому – перетворює на убогих. У Івано-Франківську дивним чином поєднуються ці особливості. Так бачать наше місто ті, хто приїздить сюди – працювати, в пошуках українського духу чи транзитом в гори. Чужі очі більш уважні, спостережливі й гострі. Свої – уже звиклі, замилувані чи замилені. Пора їх протирати.

 

Взаємний роман

Спочатку – про добре. Як сказав один блогер із Києва: «Місто – хороше, тільки живуть там бандерівці…» Портрет типового Франківська (це, до речі, одна з тем у «місцевому» Фейсбуці) сьогодні складається не за атласами й путівниками – їх уже беруть на згадку. Більш актуальними є вихлопи емоцій в ЖЖ, пости мандрівників різного штибу, їх есеї із враженнями і зауваженнями. Все це збирають і читають для того, щоби визначити: варто побачити Франківськ чи не варто, безпечно в місті чи страшнувато, комфортно чи “стрьомно”, по-рідному чи як на чужині. Одна з найкращих розповідей про наше місто – у «Подорожниках» киянки Тетяни Котової.

«Я і місто Станиславів»: молода жінка прожила у Франківську одне літо. У неї склалися з містом особливі стосунки – майже, як із чоловіком. Івано-Франківськ зацікавив і спонукав придивлятися, спілкуватися, торкатися і пробувати жити разом. «В перший вечір місто пахло печенею, – пригадує Таня. – Не копіть машин, не нічний дощовий запах, був саме запах печені – гриль, м’ясо з часником, спеціями, картоплею, баклажанами та цибулею. Час від часу в цю симфонію впліталися сонні хвилі кави та десертів…» 

Вона жила на Матейка у мансарді старого польського будинку. Мала мапу, багато ходила пішки, розширюючи коло знайомства аж до мікрорайонів. «Відчуття – домашність. Простота в правилах без тиску, без претензійності чи зверхності», – записала вона. За два місяці зі Станиславовом Тетяна розгледіла головне. «Риси обличчя міста є поєднанням бароко 18-го століття, модерну 19-го, конструктивізму 30-х і монументалізму 70-х років 20-го століття та скло-бетонного не знати чого останніх часів. Не облуплена штукатурка старих будівель, а оці нові торгові центри просто рвуть враження. Ці різкі переходи інколи розтягують і рвуть мозок», – скаржиться вона. Та зауважує те, що додає місту. «Я думаю, що так і треба, щоби галереєю було саме місто, щоби були парки й сквери, прикрашені скульптурою, гарні графіті і мозаїки, і розписи на асфальті. Тому що це все оживляє місто і робить його затишним, своєрідним, робить місто домом для його мешканців. У Львові Старе місто – з самого каменю. І нема такого м’якого затишку, як у Станиславові. В Станиславові так важко уявити спалювання відьом і гасання мушкетерів і так легко уявити зібрання поетів з читаннями і мріями про щастя…»

З Тетяною Котовою нашому Франківську-Станиславову пощастило. «До мене місто повернулося своїм кращим боком. І запам’яталося срібно-дощовою і зеленою затишною маківкою літа. Не хотілося їхати додому до Києва. Рідко таке буває», – її враження та фото розлетілися інтернет-спільнотами.

 

Портрет в анфас і в профіль

«Висять» там і інші враження. Один зимовий день, проведений у Франківську, вилився в ЖЖ киянина Олексія Медвєдєва «чорнушним» фотозвітом із саркастичними коментарями. Більшість із них усе ж присоромлює, бо показує місто таким собі захланним вуйком. Центр із обшарпаним універмагом, торгові ряди на ринку затягнуті целофаном від дощу, лотки з мотлохом. Зігнуті спини бабусь, які тягнуть тяжкі торби в клітинку.

«Тут досить жорсткий трафік» – під фото вулиць із людьми, які намагаються протиснутися між машинами на переходах. «Таке враження, що в місті одні хворі», – підписано знимок з трьома аптеками в одному кварталі. Недолугі «сучасні будівлі», обшарпані пам’ятки архітектури, роздовбані вулиці, перехняблені тротуари. Ще одне фото: «В самому центрі міста не соромно розщепнути ширінку й залишити свій слід в історії міста». Усе це – також він, наш Франківськ, в анфас і в профіль.

А ще є радянські пам’ятки, що їх вперто намагаються не помічати аборигени. Але зауважують гостроокі гості. Із сентиментами до минулої доби подорожує країнами колишнього радянського табору москвич Varandej. Цей чоловік залюбився у франківські двері й ворота, ковку і вітражі, які знайшов у під’їздах австрійських і польських камениць. Ще одне його відкриття – колоритні провулки й арки. Та за ними – «двори, щоб ми так жили!»

Мандрівник та архітектор, білорус Darriuss акцентує на оригінальній і найпомпезнішій серед інших міст Західної України будівлі колишнього обкому КПУ. Тут тепер – франківська влада. Погана квартира, зауважив би Булгаков. Чого не скажеш про облмуздрамтеатр, відзначений у 1982 році Держпремією УРСР. Darriuss подає навіть план будинку, креслення поверхів і обґрунтовує доречність і цінність зовнішнього та внутрішнього декору. Між іншим, це наштовхує на думку запровадити відповідний туристичний маршрут – Франківськом радянським. З цієї весни подібну прогулянку своїм туристам уже пропонує Одеса.

Специфічний характер

«Це місто мого студентства, – пише харків’янка Ярослава. – Затишне, спокійне, домашнє. Люди виховані, приємні. Тут молодь ще поступається місцем в маршрутці. Чоловіки і хлопці не стидаються приділити увагу і повагу жіночій половині…»

«Був у Франківську. Місто красиве. А довкола – стадо гуцулів. У Франківську спокійно говорив російською. А коли поїхав до знайомих на дачу – порадили закритися. Народ жахливо тупий. Франківці («міські») й гуцули з сіл – два різних народи. Загалом, ненавиджу цих висерків – звідки у них така агресія?» – комент від Deus-а з російської Рязані. «Западенці» справді специфічний народ, – погоджується російська блогерка Geeennn. – Однак, вони чтуть свою культуру, дорожать незалежністю, люблять свою країну. Я обожнюю українських чоловіків – у них так багато мускулистих блондинів з носами з горбинкою!»

Бризкає отрутою в бік Франківська і російський письменник, який народився у нашому місті та виїхав звідси дитиною разом із батьками, Михайло Єлізаров. У нього Франківськ – обдертий заробітчанин із прикрим характером. Не розумний, зате хитрий. Не освічений, зате самолюбивий. Позолочені зуби. Захоплення політикою і мітингуванням. Нестача йоду. Єлізарова, виразно ображеного на місто свого дитинства, продовжує колись франківський журналіст, а тепер київсько-віденський гастарбайтер Михайло Шпір: «Вулицями ходять люди з порожніми обличчями, розрізнені і злі. Їх майже ніщо не цікавить. Повертаються польські традиції – виховується ідеал тупого і трохи пиздливого християнина… Жлобством й бидлизмом просякнуте це «місто» на всіх рівнях, включаючи владу й бізнес. Зате амбіції – неймовірні… Причина такого status quo… у загальній провінційності, яка притаманна всім іншим містам такої ж величини». Закидів у дрімучій провінційності місто має досить. Його жителів окремі мудрагелі таврують як бидлоту, закидаючи неосвіченість, брехливість, дріб’язковість та емоційну тупість. Нам поки що все одно: тільки 15% франківців присутні в Інтернеті і знають про це. І нуль відповіли на ці закиди.

 

Наталія КУШНІРЕНКО

 

До теми

 

Дмитро БУШУЄВ, письменник, соціальний філософ (Київ):

– Є міста, до яких краще приїжджати потягом. Такі, наприклад, як Венеція, Відень і як більшість старих галицьких міст. Моє перше знайомство зі Станіславом (при всій повазі до Франка, ця назва пасує місту більше) відбулося в січні 2004 року. Легкий сніг на противагу київській сірості, купе спального вагона, три дні до Різдва. І те Різдво було, напевно, одним із найбільш органічних. Перше «тактильне» враження від міста було приємним, а це важливо. Інші враження, набуті під час поїздки: «Станіславський феномен», Юрій Андрухович, мамуня-Австрія.

Наприкінці минулого року обирав місто, де би хотів пожити (однозначно з Західної  України), і вибір випав на Станіслав. Тепер знаю про нього більше.

Подобається, що нове житлове будівництво у Станіславі переважно не жлобське (на відміну від Києва). Подобається «міжвоєнна» атмосфера кав’ярні «Галка» та старих будинків. Подобається те, що на Службу Божу до катедри після роботи забігають дівчата – просто помолитися.

Категорично не подобається, що тут, у Станіславі, найбільш популярною музикою таксистів, магазинів та кафе є російська попса. Чому? Як ви можете? Якщо Західна Україна перестане бути українською, то хто ж тоді буде? На жаль, загальний занепад (культурний, духовний, матеріальний), який сьогодні є в Україні, відчувається і у Станіславі також. Місто може і повинно бути кращим. 

Втім, тут все одно добре.

 

Андрій ФІЛІППСЬКИЙ, франківець, журналіст (Івано-Франківськ):

– Я тут живу лише з 1998 року, приїхав із рідного Дніпропетровська, а перед тим мене трохи покидало по Україні та Європі. Говорити можу тільки про «свій» Івано-Франківськ, бо вважаю, що кожен бачить і чує своє. Чого більше хочеш, те й бачиш чи відчуваєш. З якими людьми спілкуєшся, хто є твоїми друзями в цьому місті, таким воно й буде для тебе. Тому для мене Станиславів — європейське місто: неспішне, комфортне, розумне, веселе. Звісно, є свої негаразди. Але тим, хто кричить про рагулізм і провінційність, можу лише порадити попрацювати над власним світоглядом. Може, тоді їм частіше траплятимуться добрі люди й гарні міста…

 

 

Руслан КОЦАБА, франківець, журналіст (Івано-Франківськ):

– В тому, що нам закидають, є рація. Основна проблема Франківська – рагулізм його мешканців. Це самозакоханість, обмеженість, заляканість, небажання вчитися та розвиватися і некритичність до себе.

Сучасне місто сформувалося як соціальна спільнота в 60-х роках 20-го століття. В місто прийшли селяни. Міграція призвела до психологічного роздвоєння: з одного боку – гордість, що міщуки, з іншого – затиснутість і страх. Увесь цей «спадок» усе ще передається із покоління в покоління. Рагуля видно по тому, як він їде і де паркується. Рагуль у бізнесі поводиться так, наче після нього кінець цього світу і він усе забере з собою на той. Але у нас уже зароджується спротив – серед молоді, яка відкидає такий стиль життя своїх батьків. У цьому майбутнє нашого міста. Та втілиться воно не раніше, ніж через два-три покоління. В цьому сенсі актуальна концепція Шевченка про свинопасів і козаків: першими на війні, в революціях, під час репресій гинуть козаки. Виживають свинопаси. Але при цьому хтось із наступного покоління свинопасів іде в козаки.