Делятин: неймовірна історія кохання баронеси Ерни Кунсберг і Петра Манастирського 

Селище Делятин, що розкинулося на берегах швидкого Прута і його приток – Любіжні і Черемиської, на початку 20-го століття було знане передовсім як значний транспортний вузол і один з потужних центрів солеваріння і лісозаготівлі на Прикарпатті. Делятин також заслужено користувався славою курортного містечка: тут працювали відомі на всю Австро-Угорщину лікувальні заклади з солянково-сірчаними купелями.

Життя в доволі заможному містечку, що вдало поєднувало промисловість і туризм, було насиченим і жвавим. Мешкало тут станом на 1900 рік понад шість тисяч осіб. У Делятині діяв повітовий суд і адвокатська контора.

Мальовничі околиці містечка зачаровували багатьох художників. Уродженцями Делятина були такі видатні митці, як Йосип Ярошинський (1835-1900) та Фридерік Паутш (1877-1950). Довколишні краєвиди, ярмарок в Делятині, побутові сцени, колоритні портрети мешканців свого часу малювали Олекса Новаківський (1872-1935), Йосип Васьків (1895-1972), Антін Монастирський (1878-1916). Останній у Делятині часто зупинявся в гостинній садибі свого родича Петра Манастирського та його дружини, австрійської баронеси Ерни.

Історія життя пані Ерни Кунсберг-Манастирської заслуговує окремої розповіді. Це історія неймовірного кохання, що подолало усі лиха й негаразди, якими так безжалісно випробовувало людину 20-те століття. Ерна часто опинялася в ситуаціях, про які казала: «Життя – це все, що ми маємо». Смуток і зневіру вона завжди вважала гріхом. Це допомагало їй вистояти у найтрагічніших обставинах, підтримуючи і в серцях інших людей вогник надії і віри. 

Ерна Йоганна Жозефіна Селка Кунсберг народилася 19 серпня 1890 року в Борткому на Лемківщині у помісті багатодітної сім’ї барона Ульріха і Жозефіни Кунсберг. Генеалогія австрійців Кунсбергів простежується до 1132 року.

Двадцятирічною дівчиною Ерна закохалася і всупереч волі родини вийшла заміж за українця Петра Манастирського, вихідця з Тернопільщини. Петро був привабливим чоловіком, освіченим і харизматичним. Маючи певні кошти, молода сім’я переїхала в Делятин і оселилася в мальовничому присілку Любіжня – у північній частині містечка. Тут, біля річки, недалеко від кам’яного склепінчастого залізничного моста (зруйнованого потім під час Другої світової війни) вони звели ошатну віллу, яка збереглась і понині. Молодий чоловік працював до Першої світової війни одним з керівників Станіславської філії Австро-Угорського банку, яку очолював Казимир Біга.

Ерна була щаслива, бо жила з чоловіком, якого безтямно любила, розуміла і у всьому підтримувала. Вона не злякалася нового середовища, а з радістю опановувала мову, знайомилася з традиціями і звичаями місцевого населення. Труднощі були для неї лише сходинками до нового досвіду.

Щасливе життя сім’ї Манастирських обірвала Перша світова війна. На той час баронеса вже мала двох дітей і сподівалась третьої. Але одного дня Петра Манастирського російські солдати арештували просто в потязі, яким він їхав до Станіслава на роботу. Він потрапив в ув’язнення на довгі роки.

Для пані Ерни почалися важкі часи. Але вона, австрійська аристократка, ніколи не боялася ані непевності, ні праці. Щоб утримати себе і дітей, пережити війну, вона влаштувалась на роботу звичайною вчителькою. Це були важкі воєнні і згодом повоєнні часи, але, як згадували її близькі, через старання баронеси в школах були навіть організовані обіди для бідних дітей.

Родина Манастирських з’єдналася тільки в 1921 році, після семи років розлуки і випробувань. У них народилось ще троє дітей. Смілива, щира і безпосередня пані Ерна виховувала їх в українському дусі: діти відвідували місцеву школу в Делятині, згодом навчались в Станіславській гімназії.

На жаль, незабаром сім’ю знову чекало важке випробування – в 1936 році Петро Манастирський тяжко захворів і був паралізований. Вірна Ерна – а саме так називало її оточення – доглядала за чоловіком, самотужки вела господарство, виховувала дітей без жодної підтримки. Тільки залізна воля допомогла їй вистояти.

Якою запам’яталася баронеса Ерна делятинцям? Як розповіла пані Надія Дідух-Капчук, шкільна подруга її доньки, Ірини Манастирської, це була шляхетна жінка, шатенка з гарними рисами обличчя, вище середнього зросту, небагатослівна, ділова і активна, яка всю любов і тепло, попри зовнішню строгість, віддавала родині. Під час Другої світової війни пані Манастирська допомагала хворим і голодним людям, як тільки могла. Всі знали, що до неї можна звернутись і отримати розуміння й підтримку.

Ерна була зі смертельно хворим чоловіком до останнього дня, хоча наближення фронту загрожувало їй і родині смертельною небезпекою. У березні 1944 року Петро Манастирський помер. Наступного дня після похорону пані Ерна і її старша донька вирушили в дорогу до Австрії, не взявши з собою нічого, окрім альбому зі світлинами. Решта дітей,  які саме навчались, перебували в різних місцевостях і не мали відомостей, хто й де знаходиться. Але завдяки вірі і наполегливості ціла сім’я знову зустрілася в Австрії, окрім старшої дочки Ольги, яка померла під час війни.

Як згодом розповідала донька Ерни, баронеса так і не змогла знову отримати австрійського підданства через те, що вийшла заміж за українця. Тому родина вирішила емігрувати. В 1950 році сім’я виїхала до Нової Зеландії, окрім її сина, який вирушив до Великої Британії. Як згадувала про себе пані Ерна, в шістдесят років їй довелося почати нове життя: вона вивчила англійську мову і пішла працювати на фабрику пошиття одягу, де трудилася ще вісімнадцять років. Ця енергійна, цілеспрямована жінка, яка не губилась сама і підтримувала інших в скрутних життєвих обставинах, прожила дев’яносто п’ять років і відійшла до кращого світу 28 червня 1985 року.

Дві дочки пані Ерни на початку незалежності України прилетіли на рідну землю з Нової Зеландії. Вони чудово розмовляли українською мовою та залишили газетний некролог, де повідомлялося, що «австрійська баронеса, котра була «мамою» від Бога для тисяч біженців з Європи, відійшла у вічність в Sydenham».

Як згадували знайомі, оптимізм, самопожертва, вірність, сонячна усмішка цієї жінки завжди вражали й надихали довколишніх. Пам’ять про неординарну аристократку зберігають дотепер вдячні делятинці.

 

Світлана ФЛИС,

старший науковий працівник Музею етнографії та екології, м. Яремче