Франківчанка Ірина Житинська – солістка Вроцлавського оперного театру. Незабаром вона виступить у нашому місті. „ГК” Ірина розповіла про свою кар’єру, вчителів і мрії.

Ірина Житинська – солістка Вроцлавського оперного театру (Польща). Ірина родом з Івано-Франківська. Незабаром вона виступить у нашому місті. „Галицькому кореспонденту” Ірина розповіла про свою кар’єру, вчителів, плани і мрії.

Про школу і вчителів

– Потрапити у Вроцлавський оперний театр було зовсім не тяжко, я просто приїхала на прослуховування, заспівала, і директор театру Єва Мічнік мене взяла. Складніше було добиватись успіху в Україні, бо, на жаль, якщо не маєш знайомих (дядька, тітки, свата, брата), то в цій сфері, як і в інших, пробитись дуже складно. Хоча я не жалкую – все склалося так, як склалося, бо я нарешті відчула себе потрібною як професіонал на двісті відсотків. Але можу сказати, що всього, що я вмію, мене навчили в Україні. І починалось усе у моєму рідному місті Івано-Франківську, яке я дуже люблю. Тут я закінчила музичну школу по класу скрипки і потім продовжила навчання в музучилищі імені Січинського. Паралельно з навчанням дуже серйозно займалась поп-музикою, багато концертувала, їздила на конкурси і була впевнена, що моє життя буде пов’язане з естрадою, фонограмами, відеокліпами і тому подібним. Ніколи не думала, що стану оперною співачкою. На цей шлях мене плавно направив Михайло Павлович Стефаник, з яким я займалась вокалом. Він поступово прищепив мені любов до цього мистецтва і перший помітив у мене здібності оперної співачки. Після закінчення училища я вступила до Національної музичної академії імені Чайковського, по класу вокалу до професора Віктора Куріна, який вклав у мене всю свою душу і знання, але, на жаль, через його передчасну смерть я залишилась без педагога. Та далі на моєму шляху зустрівся новий педагог Олександр Дяченко – соліст Національної опери.
Шлях до опери був довгий і тяжкий, тому що потрібно було багато працювати над собою, дуже багато… Але, на щастя, мені траплялись дуже хороші вчителі. Я вважаю, що Івано-Франківськ має змогу бути одним із найбільших культурних центрів через велику концентрацію талантів і професіоналів.

Про кар’єру

– Фах оперної співачки – це насправді дуже важка праця, це як «великий спорт». Мусиш постійно бути у формі, тобто щоденно займатись, вчити неймовірну кількість текстів, бути хорошим актором, співаком, і все це вміти поєднувати на сцені. Західний оперний театр сильно відрізняється від нашого: це проявляється в тому, що на Заході вже давно не прийнято, щоб співачка або співак могли собі дозволити виконувати партії Кармен чи Хозе і при цьому важити сто кілограмів. Образ сценічного героя має співпадати з образом виконавці. Це по-перше.
По-друге, у нас люди не дуже цікавляться оперою, тому що їм там нудно. Співак півгодини виконує партію, нічого при цьому не роблячи, потім наступних півгодини співає дует, і так далі. Тобто не відбувається ніякої дії на сцені. А західний театр дуже насичений дією: там треба вміти добре танцювати, по-акторськи грати і водночас, співаючи, виконувати різні трюки. Тому зали  завжди переповнені. Але наші співаки дуже цінуються за кордоном, тому що ми маємо добру хорову школу і вкладаємо душу в те, що робимо. Тому поляки кажуть, що одразу видно, коли виступає співак зі Сходу. А щодо обмежень, на які я маю йти заради своєї кар’єри, то це на сто відсотків віддаватись музиці, сидіти на репетиціях по вісім-десять годин, займатись і ще раз займатись. Це дуже ревнива професія, яка не потерпить зради, і як тільки ти відволікаєшся  на щось інше, вона (музика) відразу тобі відомстить на сцені.

Про мрію

– Стосовно твердження, що потрібно спершу здобути славу за кордоном і тільки тоді тебе приймуть на батьківщині, – така ситуація не тільки в Україні,  а в багатьох країнах світу. Не знаю, чим це пояснити. Людям здається, що все закордонне – то краще. Насправді це не так, просто треба бути разом, допомагати один одному, не ставити патики в колеса і підтримувати таланти. Я не знаю, як складеться моє життя, але планую розвиватись і йти далі. Мене вже запрошують у інші світові театри, в грудні я їду в Мадрид у театр Реал, куди мене запросив відомий польський режисер. У мене на рік вперед уже розпланований графік, але моєю мрією є колись повернутись в Україну, передавати свої знання, які я маю і які ще надбаю, молодим талантам.

Про найскладніше

– Найскладніше в моїй професії – це все життя доводити, що ти найкращий, і бути найкращим. Якщо ти зробив бодай один неправильний крок, тебе з’їдять, і на твоє місце прийдуть інші.

Про концерт у рідному місті

– Звичайно, я дуже радію, що буду співати в Івано-Франківську, але водночас і страшенно хвилююсь, бо на концерт прийдуть люди, з якими я вчилась, які вчили мене, рідні, близькі – це завжди дуже відповідально. І взагалі дуже тяжко і відповідально виступати в рідних  стінах, бо публіка, знаючи, що я працюю на Заході, буде очікувати від мене високого рівня. Звичайно, я буду робити все можливе, що від мене залежить, аби люди були задоволені, хоча, враховуючи той ритм, в якому я живу і працюю, це так просто. В театрі постійні репетиції – я вже заспівала на сцені Вроцлавського оперного такі ролі, як Кармен, Фенина з опери «Набукко» Верді, Емілію з «Отелло», Магдалену з «Ріголетто», Смерть з опери Кшиштофа Пендерецького «Втрачений рай», зараз готую Керубіно Моцарта і  Далілу Сен Санса – роботи дуже багато, але я вважаю себе щасливою людиною, тому що займаюсь улюбленою справою. Хотілось би сказати насамкінець, що за все, чого я досягнула в житті і чого ще досягну, я глибоко вдячна моїм батькам, які завжди підтримували мене і допомагали.

Розмовляв Олег ГНАТІВ