Днями несподівано відкрив для себе, що державний прапор над нашою облдержадміністрацією вже не майорить звично на вітрі, а наче завмер, якось цілком штучно і неприродно. Придивився – а прапор натягнутий на якусь, напевно, металеву рамку. Тому тепер з ним повний порядок і «стабільність». Раніше прапор над нашим Білим домом завивався за держак, бувало, обвисав безсило чи тріпотів на рвучкому вітрі. Але він був живим…

Якось все це характерно для нашого часу: ми всі, та й країна загалом, теж натягнуті на якусь рамку, ніхто не майорить особливо, не лопоче, і навіть у повний штиль все виглядає так, ніби «руїну подолано».

А на початку 90-х, років двадцять тому, українці так романтично й щиро вірили, що держава стане сучасною демократією та східноєвропейським економічним тигром, рівень життя кожного залежатиме лише від власних зусиль. Проте проходить час, а держава не стає кращою, і наші мрії про неї стають все примарнішими.

Що ж сьогодні? Ми не віримо, що можна щось змінити і вийти за «рамку». За два десятиліття незалежності українське суспільство потрапило в ланцюги, які стримують рух будь-куди.

По-перше, це ланцюг бюрократії. Він складається з усяких папірців, яких так багато, що вони тримають міцніше, ніж сталь. До продукування папірців, а потім перевірки їх відповідності всім вигаданим нормам і зводиться робота багатьох українських установ. Бюрократам дуже прислужився винахід комп’ютерної техніки, бо вона дозволяє в необмежених обсягах створювати і розмножувати всілякі «цидулки». Мабуть, період застою реінкарнувався, і тому відновилася практика, що людина без папірця – це ніхто.

По-друге, ми скуті фінансовими обмеженнями, браком ресурсу. Як би ми не працювали, і які б не мали здібності – ніколи не будемо мати таких можливостей, як олігархи та їх нащадки. Вони просто розікрали країну, коли мали можливість, і наперед визначили долю суспільства, змусивши його дбати про виживання, а не розвиток.

Третій ланцюг складається з невидимих ниток зневіри до цієї країни. За роки незалежності ті, хто діставався до влади, чимало зробили для дискредитації перспектив Української держави. Влада крала, брала хабарі, паразитувала на посадах, тотально деградуючи. Влада ставала опозицією, а опозиція владою, але нічого не змінювалося. Таку владу з реальним життям суспільства вже нічого, окрім хіба хабара, і не пов’язує.

Ви скажете, що влада апріорі є злом? Можливо, і так, проте ж були в інших країнах Черчіль, Ганді, Рузвельт, де Голль… А де ж наші Вашингтони?

Проте найбільші обмеження – в наших головах. Втрата віри в можливість гідного життя, байдужість, пофігізм і цинічна позиція, що всі довкола однакові, що нічого змінити не можна. Тому молодь хоче втекти з країни, а старше покоління шкодує, що не зробило цього раніше. Чиновники ж на сміх називають цей процес стабілізацією.

Вихід для нас один – зламати рамки, розірвати ланцюги. Відпустити свої мрії, і нехай наш прапор замайорить на вітрі – вітрі змін. Вільний, живий.

 

Сергій АДАМОВИЧ,

депутат Івано-Франківської обласної ради