Мені подобається жити. Мені подобається життя як форма існування. І хоча мене не страшать інші форми реальності, все ж мені у цій настільки добре, щоби затриматися тут ще якийсь час.

Крім того, що я люблю життя, дещо у ньому мені любе особливо. І те дещо досить відчутно впливає на загальне ставлення до життя. Тобто від того, як це дещо почуває себе в той чи інший момент, залежить сила моєї любові до життя у той момент.

Останнім часом це набрало якоїсь гіпертрофованої форми, ставало щораз болючішим і мучівнішим. Причина полягала у тому,  що я відчував, як те, що я особливо люблю, зазнає втрат, як воно змінюється і ці зміни віддаляють улюблене від того образу, який я колись, власне, полюбив.

Постало питання: що я люблю більше, що для мене важливіше – життя чи щось окреме у цьому житті? Питання достатньо загрозливе, якщо його не проаналізувати і не спробувати знайти на нього своєї відповіді.

Трохи поприглядавшись, я знайшов той фрагмент, який міг би стати ілюстрацією до ширшого розуміння. Я почав думати про власне куріння як про пояснення того, куди і чому прямує світ, який я так люблю, який викликає таке занепокоєння.

Я вважаю, що розумію, що перетворюючи світ, людство займається самознищенням. Я вважаю, що кожен повинен це усвідомити і якнайменше спричинятися до змін у світі, який ми застали. Я вважаю, що саме цього розуміння, яке у мене, звичайно ж, є, бракує більшості моїх сусідів по місту, нації, континенту, планеті.

Але я все ще час від часу курю. Я курю, бо мені так добре. Я курю і хочу курити ще. Я знаю про куріння все. Мене не раз просили дорогі мені люди полишити куріння. Я змінюю на гірше свої легені і ще щось там, але курю. Я часто курю у присутності дітей, хворих, вагітних, зовсім здорових, курю у закритих невентильованих приміщеннях. Попросту випускаю отруйні речовини і непотрібне тепло у повітря і небо. Щоби курити, я потребую на цигарки багато грошей, яких не витрачаю на допомогу іншим людям, які її потребують, на пожертви і подарунки. Я курю і мушу кудись викидати недопалки, порожні пуделка, спалені сірники…

А для того, щоби я міг курити, роблять ще страшніші речі.

Займають нові землі для плантацій тютюну. Їх або відвойовують у дикої природи, вбиваючи при цьому сотні ендемічних видів рослин і єдиного життєвого простору сотні видів тварин, або плантації тютюну витісняють із найродючіших ґрунтів кукурудзу, пшеницю, фасолю, якими можна було б нагодувати половину тих, хто знає, що таке щоденний голод.

Убивають безліч дерев, щоби з їхнього паперу зробити цидулки, пуделка, фільтри і мундштуки, рекламні плакати і книжки про небезпечність куріння.

Затрачають так багато часу і зусиль (а передовсім енергетичних ресурсів, які нестримно вичерпуються і ніяк не поновлюються), щоби моє куриво спродукувати, довести, донести, відрекомендувати і продати.

Навчають і підтримують лікарів, які би робили знимки, аналізи, пальпацію, бадання, терапію, операції, післяопераційний догляд, останній розтин, ще останніше цитологічне дослідження.

А я курю, знаючи про все це. І всі зміни на гірше, спричинені моїм курінням, я сприймаю як нормальний вияв реального життя. Я не хочу відмовлятися від куріння аж до того часу, коли дійсно не зможу цього робити.

То чому ж я маю сподіватися, що мільйони інших людей мають відмовитися від своїх звичок, примх, уподобань лише тому, що можуть усвідомити їхній руйнівний ефект?

Тому я точно знаю, що лісів ставатиме щораз менше, вода буде бруднішою, українську мову використовуватимуть рідше, сміття буде більше, на місці старих будинків з’являтимуться набагато гірші, які через певний час зруйнують теж, аби збудувати новіші, люди будуть спиватися, убиватися, нудитися, спалювати нафту, калічити тіла, розплоджувати віруси і загарбувати майно…

Слів залишатиметься менше. Є надія, що їх значення буде вагомішим. Бо так, як на початку, в кінці теж має бути слово, до якого щораз більше наближаємося, щоби спинити все це. Наші діти будуть любити життя і той світ, який вони застали, остерігаючись або прагнучи нових змін. А нам залишається надіятися на те, що не доживемо до тих часів, яких не зуміємо сприйняти аж ніяк. І ще раз покурити. 

 

Тарас ПРОХАСЬКО