Комуністи постійно говорили про те, що однією з найважливіших справ соціалізму, який плавно перейде у комунізм, буде поступове стирання відмінностей між містом і селом.

Комуністи ненавиділи село і всіляко його упосліджували, намагаючись зруйнувати сільську структуру.

Усім режимам, які керуються соціалістичною ідеєю, йдеться про контроль над розподілом. Розподіл – це влада, це формування людини нового типу, яка від цього розподілу залежить. Тому комуністи ненавиділи село. Село структуроване так, що місця для розподілу залишається дуже мало.

Коли йдеться про розподіл, то першорядним є питання продуктів харчування. Селяни близько від землі, вони не тільки мають що їсти, але й основою їхніх життєвих цінностей є вироблення надлишку продуктів. Власне про це завжди йдеться. Як забрати. Адже люди, які роблять їду, особливі. Вони тяжко вмонтовуються у будь-яку систему, бо вони роблять їду.

Українське село початку цього століття вмотивоване двома гігантськими хвилями, які збігаються у часі, які аргументують себе гостро протилежною ідеологією, але мають на увазі одне і те ж – як забрати харчі у виробників і розподілити їх між тими, котрі в системі, котрі потребують їсти і котрі нічого не можуть зробити для того, щоби прогодувати навіть себе.

Пострадянські тенденції збігаються з тенденціями глобалістичними. Такий універсальний таймінг випав на долю сучасної України.

Усі попередні зусилля радянської влади, спрямовані на відділення селянина від власного уділу продуктивної землі, наклалися на нову політику – виділення плідних земель тим, хто хотів би на ній працювати.

Праця на землі, прогодувати себе і свою родину, незалежно від системи, отримати надлишки харчів, які можна обміняти на всі блага світу, – ось ті фундаментальні речі, які в сучасній Україні принципово розрізняють селян і неселян.

Всі інші схеми розмиваються, якимось химерним чином реалізується ідея про стирання меж.

Колективізація, індустріалізація у радянські часи. Занепад великої промисловості у дев’яностих. Власний город визначав лінію іншості.

Тепер з’явилися нові речі. Автомобілі, зв’язок, телевізор, робота за кордоном, дрібне підприємництво, електрифікація, газифікація, каналізація, комунікація, уніфікація споживчих товарів. Місце життя втратило своє вирішальне значення. Присутні усі варіанти одночасно.

Сільські мешканці мають невживані помешкання у місті. Сільські мешканці щодня їздять на роботу і навчання до міста. Міські мешканці поселяються у будинках на сільських територіях. Усі чимось торгують. Усі їздять заробляти в інші країни. Вигоди доступні всюди, якщо маєш кошти, щоби їх собі організувати. Міський або сільський ландшафт перетворився на одну із вигод, які можна вибирати. Антени розставлені навіть у незаселених горах. Бари виконують свою функцію справно. Влада системи, як і ландшафт, має свої особливості – у дечому вона сильніша, у дечому слабша.

Залишається єдиний критерій – хто робить їду собі і ще комусь. І ця праця могла би бути останнім критерієм.

Якби не ще дві речі. По-перше, спадковість землі. Хай буде, що якийсь час вона була нічия, в кожному разі не твоя, не твоєї родини. Але знання, все ж таки, не забулося. Знання про ті віковічні межі, які так добре видно з літака. Справжні селяни завжди пам’ятають, що було чиє перед тим, як світ кілька разів мінявся, здавалося, радикально. Хто де сидів, чий тато де виріс, чиї діти що успадкують. Ці знання стоять понад усією іншою інформацією безмежного світу і структурують стосунки у світі, відкритому до всього.

А по-друге, стосунок з часом. Не йдеться про те, хто поспішає, а хто не квапиться. Йдеться про те, хто його по-справжньому має. Тобто йдеться про причетність до реального, а не вигаданого календаря і хронометра.

 

Тарас ПРОХАСЬКО