У середу, 21 листопада, в галереї «Бастіон» відкрилася виставка «VYO» («ВЙО») відомого івано-франківського художника і скульптора Ярослава Яновського. Ярослав також займається постановками вистав та фестів, він – автор і учасник багатьох перформансів, акцій та гепенінгів в Україні і за кордоном.                      

– Франківськ на початку 90-х вибухнув мистецьким життям. Окремо в цьому контексті хотілося б згадати саме художників: багато імен з того середовища прозвучало на всю країну… Як ти згадуєш той час?

Відлік можна почати з 1989 року. Ми були тоді зовсім юні… Треба віддати належне Миколі Яковині, Михайлу Вітушинському та Ігорю Панчишину, які в Радянському Союзі, в закритому (для іноземців) Івано-Франківську змогли організувати і провести перше в СРСР міжнародне бієнале сучасного мистецтва «Імпреза». До речі, нещодавно у видавництві «Лілея НВ» вийшла книга зі спогадами про «Імпрезу».

Для нас перша «Імпреза» була великим візуальним відкриттям і культурним шоком. Графічні роботи з 30 країн світу! Сучасний живопис з Одеси, Києва, Львова. Це був мистецький вибух, обмін ідеями та традиціями.

На початку 1991 року я, Звіжинський та Котерлін спільно намалювали триптих «За вашу і нашу Незалежність». Як у воду дивились – через півроку Україна стала незалежною. Потому ми цей триптих виставили на «Провінційному додатку №2» в рамках «Імпрези» 1991 року. Виставка проходила в холі актового залу Державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника. Ініціаторами проведення неординарної виставки, крім нас, стали Юрій Іздрик, Мирослав Яремак, Володимир Мулик. Потрібно зазначити, що виставка сильно відрізнялася від подачі та ідей офіційної „Імпрези 1991”. Якщо на бієнале домінували традиційні форми мистецтва – живопис, скульптура, графіка, то на „додатку” вперше в Україні були презентовані новітні форми візуального мистецтва – об’єкти, інсталяції, перформанс та гепенінг.

Друга «Імпреза» 1991 року відбулася вже у незалежній Україні і стала ще потужнішою. Вона проходила у «Пасажі Гартенбергів». Потому відбулася культова виставка «Руберойд №1» (у пасажі), звідки веде початок «історія Станіславського феномену». Після 1993 року –„S’обєкт” та «Заімпреза», створені Мирославом Яремком, – це мистецькі території з чітко окресленими естетичними і прагматичними функціями. Проекти Яремака „Альтернативний мер” та „Наше місто” намагалися виносити проблематику мистецтва за межі художнього простору, до взаємодії з глядачем та владою. Ідеї полягали в тому, щоб «перетворити Івано- Франківськ на місто». Особливе місце зайняла мистецька територія «Під Лиликом», звідки були реалізовані всі гранти, виграні у Центрі сучасного мистецтва Сороса (Київ). Згадую покійного Віктора Мельника, який залишив по собі неоціненний скарб, зокрема книгу „Церква Святого Духа у Рогатині” і експозицію сакрального відділу Художнього музею, зібрану власними руками. Ніхто інший не міг так влучно і точно описати творчість кожного художника зокрема. Віктор міг охарактеризувати, виявивши те особливе, притаманне кожному з нас.

– Складається враження, що те покоління художників (тих з 90-их) трохи знизило свою активність…

Актуальна візуальна культура в Івано-Франківську залишається маргінальним явищем. Новітні експериментальні форми актуального мистецтва, навіть вже у ХХІ столітті, не мають ніякої державної підтримки. Це красномовно свідчить про рівень розвитку і мислення апарату Міністерства культури України. Актуальні митці, та й традиційні так само, практично залишені сам на сам зі своїми творами та ідеями. Це говорить про те, що і на центральному, і на місцевому рівні функції держави у цьому напрямку неповноцінні. Попри те, що державні апарати місцевих адміністрацій налічують достатню кількість чиновників, які працюють у «культурі». Головне – це непрозорість розподілу та виділення коштів на культурологічні проекти. Творчі спілки не створюють ніякої актуальної мистецької вартості, вони лише здають своє майно в оренду. І можуть лише демонструвати те, що було накопичено в пострадянські часи. Всі актуальні мистецькі досягнення – це приватна ініціатива. Іноді її підтримує чийсь фонд – Пінчука, Ахметова, фонд «Євразія» тощо. Але це все ситуативні приватні проекти з відповідними «тусовками та кучкуваннями». Для порівняння наведу досвід Польської Республіки, де на стипендії перебували три івано-франківських митці: Ростислав Котерлін, Анатолій Звіжинський та Євген Самборський. Польща ніколи не відсторонювалась від підтримки новітніх форм та експериментів сучасної візуальної культури. І навпаки, постійно потужно фінансує розвиток цього напрямку. Це цілеспрямована політика Польської держави. Власне, в теперішній європейській системі функціонування держави і мистецтва ми відстали від Польщі мінімум на 15 років. Іншими словами, це термін правління «кравчукістів і кучмонавтів». За 21 рік незалежності України можна лише констатувати факт існування в Івано-Франківську потужної візуальної школи актуального мистецтва.

– Кого з молодих художників ти би відзначив у Франківську? Що вони пропонують на арт-ринку?

Молодим творчакам в Івано-Франківську бракує міжнародних виставок (таких, як була «Імпреза»). Тепер є Інтернет, безмір інформації. Але комунікація наживо дуже важлива – монітор цього аж ніяк не замінить. Є хороші творчі хлопці з формації «Форумс» – Джичка, Самборський, Боринець. Але основна їхня (як і всіх нас) проблема – треба заробляти на хліб насущний. І для творчості залишається дуже мало часу та сили.

А арт-ринку (в європейському розумінні цього слова) в Івано-Франківську не існує. Перш за все, хорошу роботу можна придбати за знайомством, а не через салон. Можна хіба пройтися торговими центрами у пошуках чогось «естетичного» – картинки чи сувеніра. І що ж потрапляє на очі? Перш за все, турецько-китайське кічидло, яким напхані всі «образотворчі торгові центри». Блискучі і «блищичі», рожеві і лаковані, пластмасові і штамповані – ці картинки за копійки можна придбати… Трапляються наші «гуцульські сувеніри». Але добра, автентична естетика зустрічається дуже рідко – хіба сам поїдеш у гори і замовиш виріб.

З іншого боку, є в цьому і якісь позитиви. В нас, хоч і глухо з державною підтримкою, зате ніхто – ні державні інституції, ні спонсори – поки що не втручаються в творчий процес, не формують мистецьку моду чи ідеологію. Такий стан для українських митців є виграшним, тому що вони свої твори чи проекти продукують самі, без тиску чи вказівок. Ми є вільні і можемо задумувати та втілювати будь-яку художню стратегію. І я знаю декілька нових і цікавих проектів, які можуть конкурувати у європейській художній системі. Така свобода в Європі є достатньо проблематичною, тому що моду і ринок там вже давно формують відповідні інституції – галереї, музеї, куратори, критики, менеджери, міжнародні виставки та ярмарки. Навіть провідні польські художники, маючи такі «тепличні» умови, все одно намагаються «вискочити кудись» – у Німеччину або в Великобританію. Тепер англійські інституції диктують художню моду в Європі (можливо, і в світі). А стосовно нас, я вважаю, що скоро почнеться друга велика хвиля українського актуального мистецтва (подібно до того, що було у 1991 році).

– Розкажи детальніше про свою нову виставку – що ти зараз будеш презентувати? Це підсумок якогось періоду?

Виставка має назву «VYO»(«ВЙО») і складається з трьох частин – нових робіт, скульптури, фото- і відео-арту. Сама назва виставки «ВЙО» і в прямому, і в переносному значенні слова пов’язана з кіньми – всім відомий цей вигук. Фото-відео – свого роду підсумковий етап проектів з нашим ландшафтом. Це великі фото, виконані у змішаній техніці. А скульптура дотична до нашої традиції – міфів та древності.

– А наскільки на тебе впливає гуцульська традиція, адже ти за походженням гуцул?

Мій батько, Микола Яновський, відомий письменник, з двох років возив мене на Гуцульщину, звідки він родом, бо я народився вже в місті. Кожного літа, на Різдво та на Великдень. Я з дитинства, як губка, всмоктував гуцульську візію. Гуцульська вишивана і ткана естетика побудована на геометричній орнаментиці з широким буянням кольорів. І це дуже сильно закарбувалося у моїй свідомості. Вона чимось близька до мистецьких течій, які виникли у ХХ столітті, – супрематизму, кубізму й абстракції.

– Як би ти пояснив таку любов гуцулів до яскравої колористики? Таке можна спостерігати, скажімо, в Індії. В чому феномен, чому так?

І не тільки в Індії. І в Латинській Америці. Або в Японії. Якось на фестивалі гуцулів у Рахові я бачив японське подружжя. Вони купили собі гуцульські «бандани» (головні убори) і ними дуже тішилися. Я запитав їх, чому така радість. Відповідь була дуже проста – в Японії майже ідентичні і за кольором, і за формою. Це можна пояснити тільки універсальним культурним кодом всіх гірських народів. Або Творцем.

– Чому, на твою думку, є міста і місця, де більше художників, а є такі, де їх менше? З чим це пов’язано – зірки повинні якось скластися?

Це не від нас залежить. У 60-90-х роках ХІХ століття зірки були над Парижем. Але різниці між тим, де продукується сучасне мистецтво – в Івано-Франківську чи в Нью-Йорку – немає. Різниця чисто формальна. І от у 60-90-х роках ХХ століття зірки стали над Станіславом…

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ