Коли політики починають «щиро» висловлюватися щодо всіляких соціальних моментів і вдаються до статистики, то часто зринає визначення «пересічний громадянин». І скільки б усілякі гуманітарії не говорили про неповторність кожної індивідуальності, але якраз із цих «неповторностей» складається ще одне поняття – «сіра маса».

Річ у тому, що затиснути всередину набагато важче, аніж виштовхати назовні. Стереотипне тлумачення і розуміння  особистості – це вирізнитися із «сірої маси», не бути аморфним, не бути, як усі. Внаслідок такого, загалом, хибного налаштування виникає, найчастіше в молоді, прагнення виділитися.

Найлегший шлях показати себе «не таким, як усі» – забарвлення. Найпростіший приклад – затесатися в якусь субкультуру, натикати собі на обличчя всяких металевих приколів, тіло заплямувати татуюваннями, а волосся пофарбувати в зелений колір. Або в червоний. Це вже справа «смаку». І колір справді впадає в око. Але цей шлях – найпростіший, і він не гідний людини.

Якщо вже справді присутнє відчуття інакшості, то навряд чи воно має виявлятися у зовнішності. Хіба в останню чергу. Натомість справді непросто виділитися у зворотний спосіб. Себто, аби не бути сірим, не ставати зеленим, а знебарвлюватися і ставати білим. Не буквально фарбувати волосся, а вибілювати свою сутність. Адже фарба рано чи пізно змивається. Натомість, щоби залишатися чистим, достатньо уникати бруду.

В цьому випадку слово “бруд” вжито не лише в буквальному сенсі, хоч і так також. Бачиш, що стіл брудний, – не клади на нього лікті. Навіть більше – не сідай за такий стіл. Ти ж добре знаєш, що добре, а що погано. Звісно, все відносне і можна багато дискутувати. Але, погодься, що в основних положеннях ми не можемо не погодитися. Зрештою, вже всі все давно погодили, і це називається суспільним договором. Та, водночас, всі так само погодили не бути до себе й одні до одних надто суворими.

Ми безжальні там, де варто би проявити милосердя чи стриманість. Ми поблажливі там, де варто сказати: не роби так, бо це недобре. А ти скажи мені про це і не бійся, що я ображуся. Адже людина ображається передусім на себе. Тим самим очорнює себе поганою емоцією. Адже ображатися – не є гідно. Звісно, я з тобою не погоджуся, бо занадто слабкий, аби поступитися і піддатися напучуванню. Проте є шанс, що принаймні ти надалі не будеш хибити. А може, й до мене з часом дійде. Адже завдання людини – допомагати іншим залишатися людьми.

Звісно, відмова від кольору – шлях не найлегший. Навіть говорити про нього непросто, адже чи маєш право? Рятує тільки те, що все починалось зі звуку – зі слова.

 

Василь Карп’юк,

поет, журналіст