Нарешті виснував головну причину, чому я є «західником» і «русофобом».

Справа в тому, що Європа може поглинути Україну територіально, але при цьому вона не поглинає українську самість. Таке вже траплялося в історії не один раз. Навіть в апогеї першої Речі Посполитої поляки і литвини розуміли, що вони не «русини» (і навпаки). А то ж був ще «донаціональний» період! Подібно й у часи Австро-Угорщини русини не були чехами настільки ж, наскільки чехи не були австрійцями. Дурниці, що полонізація (як і онімечування ) сягала грандіозних масштабів: те, як попрацював над Україною «совок» за 70 років, не йде в жодне порівняння з трьохсотрічним польським «гнітом», під час якого українські княжі роди могли кидати виклик королю і навіть дрібні шляхтичі з якогось Суботова вчилися в престижних єзуїтських колегіумах.

Але! Зовсім інша справа з Росією! Росія теж у певному сенсі не поглинає українську самість – оскільки впевнена, що ніякої української самості не існує. «Малороси» – це не щось окреме від «великоросів». Це підвид у межах одного виду.

А українець так влаштований, що йому, взагалі-то, по фіг на територію – аби самість. Тому, до речі, найкращі «україни» виникають далеко від неньки – у Польщі, Португалії, Канаді чи Аргентині. Тобто там, де середовище настільки чуже, що хоч-не-хоч будеш плекати «корені». Якщо російські діаспори – це невиразний шлак, який вічно зневажає «гнилий Захід», але при цьому чомусь не поспішає назад у «святую Русь», то українські – це той самий утопічний «садок вишневий коло хати», до якого нарешті не залізе жодний москаль. Бо далеко.

Дмитро БУШУЄВ,

політолог