Найдивніше стає тоді, коли все відбувається так, як має бути. Цього разу також було дивно, коли першого грудня у Брустурах почав налітати сніг. З самого ранку сік дрібний дощ, а з обіду перетворився на білу крупу. Спочатку не дуже рясну, але дуже радісну для споглядання. Якийсь час біліло лише повітря, а земля лишалася суворою і жовто-чорною. Але з часом сніг приймився. Коли ти вже можеш лишити на снігу слід, то це, найперше, слід зими.

Зими завше очікується найбільше, незважаючи на емоцію, яку вона викликає, – захоплення чи відразу. Зима – найістотніша переміна з усіх часів року. У ній найбільше несподіванки, а відтак емоція найгостріша.

Сто або двісті років тому на зиму найбільше чекали діти і бутинарі. Діти – зрозуміло, бо їх спіткають всілякі забавлянки, а невдовзі й свята. А бутинарі – трохи дивні чоловіки, що покидали свої домівки на всю зиму і йшли високо в гори рубати смереки. Ще з осені вони робили в лісах ризи – встеляли дошками природні рови, пробиті весняними водами з верхів аж до рік у підніжжях. Таким чином утворювалися рівні канали для спуску колод.

Праця була важкою, а тому й звичною. Безсумнівно, зимова пора була корисна тим, що коли ризи покривалися снігом, то смереки легко сходили вниз. Крім того, робота йшла інтенсивно – бутинарі в праці грілися. Незручність була лиш у тому, що замети сповільнювали ходу, тому не всі верталися додому живими – часом могла придавити смерека. А вночі довкола зимівок вили вовки.

Зараз бутинарів і вовків нема. Відтак бажаність зими вдвічі зменшилася. Мабуть, тому зима щоразу в скромнішій вдяганці і якась не така, як навіть кілька років тому. Зими чекають лише діти. Для них причини очікування не змінилися, бо зима – це клас!

Лишається радіти і стрибати, бо невже комусь може бути холодно? Адже це не якийсь звичайний холод, це перші приморозки, і сніг таки випав у перший день грудня. А ще ні в якому разі не варто вдягати рукавички, адже ми не сантехніки і не шахтарі. Сніг світиться, і ним не забрудниш рук. А мороз гріє, просто треба знати, що він гріє. Давайте спробуємо взяти трохи снігу в руки або наловимо сніжинок, коли вони падають на землю плавно й елегантно, наче з маленькими парашутами. Давайте відкриємо долоні і впіймаємо по сніжинці – як гарно кожна танутиме. А наші долоні і щоки стануть рожевими, і нікому не буде холодно. Бо це не просто холод, це холод, від якого лишаються теплі спогади.

 

Василь Карп’юк,

поет, журналіст